Робота Василя Свиди «Весілля».

Недарма кілька старовинних храмів занесено до списку світової мистецької скарбниці ЮНЕСКО. Все це зроблено руками тутешніх майстрів, а матеріалом послужили смереки, дуби та липи з довколишніх лісів. Уміння працювати з деревом перехопили сучасні різьбярі й архітектори.

Та якщо відома далеко за межами України Закарпатська школа живопису давно стала предметом наукових досліджень, то різьбярство залишалося дещо поза увагою дослідників.

Тим часом дерев’яна пластика краю представлена творами не тільки ужиткового мистецтва, а й монументально-декоративною і ландшафтною пластикою, жанровою скульптурою, портретом. Твори закарпатських різьбярів — у колекціях багатьох музеїв, майстрів запрошують на престижні пленери та творчі симпозіуми в Угорщину, Словаччину, Румунію, вони здобувають почесні призи в Німеччині і навіть Бразилії та Японії.

І от нарешті в Ужгородському видавництві «TIMPANI» вийшла монографія «Дерев’яна пластика Закарпаття». Її автори — професійні митці-різьбярі Петро і Михайло Ходаничі — батько і син. Петро Михайлович — учень Шевченківського лауреата у галузі різьбярства Василя Свиди, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, кандидат педагогічних наук, доцент; а Михайло — член Національної спілки художників України, випускник Львівської академії мистецтв, а нині — викладач Закарпатської академії мистецтв. Базову творчу освіту автори здобули в Ужгородському училищі прикладного мистецтва (нині — коледж мистецтв ім. Адальберта Ерделі).

Тема крайового різьбярства вже давно у полі зору науково-дослідної роботи митців, вони автори численних статей про загальні тенденції розвитку дерев’яної пластики і творчість видатних художників і менш відомих народних майстрів різця. Саме ці матеріали лягли в основу монографії.

У книжці розглядається процес становлення і розвитку дерев’яної пластики на Закарпатті ХХ — початку XXI ст. у контексті історичного та соціокультурного процесів, які впливали на формування мистецького життя у краї. Видання містить понад 250 ілюстрацій, що робить текст більш «упізнаваним», доступним. Так, читач дізнається, що один із символів Закарпаття і вагомий твір усього українського різьбярства — пам’ятний знак «Синь і Вир» на Синевирському озері — створили Іван Бровді та Михайло Санич, а знамениту решітку у фойє обласного муздрамтеатру — Володимир Щур.

Розглядаючи тему дерев’яної пластики в полікультурному та історичному просторах Закарпаття, автори звертаються до досвіду утилітарного різьблення як вагомої складової народної побутової культури — виготовлення дерев’яного посуду, сільськогосподарського реманенту, елементів архітектури, а також багатих на пластичну різьбу шаф, скринь, столів у замках і такі ж вироби, прикрашені сухорізьбами у селянській хаті.

Закарпаття — земля українців, але тут споконвіків живуть ще й угорці, румуни, німці, євреї, словаки. Автори звертають увагу на цю полікультурність рідного краю, що відчувається у стильових ознаках насамперед творів сакрального мистецтва, як от: пластичне і фігуральне різьблення у християнських храмах, оригінальне символічне меблярство в синагогах, символізм у поховальних знаках реформатів тощо. Закарпатські різьбярі полюбляють у станковій пластиці відображати звичаї, обряди різних етнічних груп, не цураються вбирати своїх персонажів у національний одяг. Водночас дерев’яні предмети домашнього вжитку мало відрізняються, позаяк і українці, і угорці, і німці місили хліб у однакових коритах і колисали діток в однакових колисках.

Автори знаходять перегук тенденцій звернення до теми народного життя в закарпатському живописі та в дерев’яній пластиці. Так, на полотнах Йосипа Бокшая постають образи полонинських вівчарів, закоханих, садоводів. Згодом до цієї теми звертаються їхні учні — зокрема різьбяр Василь Свида, Іван Бровді, більш відомий як автор пам’ятника Кирилу і Мефодію в його рідному місті Мукачеві. Копія цього монумента прикрашає територію Києво-Печерської лаври. Портрет у закарпатській дерев’яній пластиці представлений іменами Михайла Поповича, Костянтина Лозового, Петра Ходанича, Івана Ісака. Особливе місце він посів у творчості Михайла Михайлюка, знаного як автор пам’ятників Тарасові Шевченку і президенту Карпатської України Августину Волошину в Ужгороді.

Вагома сторінка крайового різьбярства — твори монументально-декоративної пластики у вигляді тематичних рельєфів, декоративних решіток, ландшафтної пластики, без них важко уявити закарпатські санаторії, турбази, кав’ярні. Окремий розділ монографії — статті про визначних різьбярів Івана Гарапка, Володимира Щура, Василя Олашина, Марію та Михайла Іванчів, Василя Сочку, Василя Сопільняка, Петра Матла, Юрія Павловича, Василя Шипа тощо. Автори подали коротенькі творчі біографії майже сотні відомих різьбярів краю.

«Держави з високим культурним досвідом, — зазначають автори, — роблять усе, щоб посилити роль історичної пам’яті, прагнуть зберегти культурну самобутність... пропагують національні культурні досягнення у світі... Для України проблема відродження і розвитку національної культури стає особливо важливою». Мабуть, саме ці слова і є тим, що визначило не тільки мету написання книжки, а й той обов’язок, яким повинно пройматися серце кожного українського митця і державного службовця.

Книжка вийшла за кошти спеціальної програми Закарпатської ОДА, що передбачає підтримку видань закарпатських авторів. Програма діє вже понад двадцять років, і завдяки їй було надруковано більш як двісті книг прози, поезії, науково-популярної літератури.

Ужгород. Фоторепродукції автора.