Довге. Фото 30-х років ХХ століття. Місцева молодь у центрі села в тогочасному вбранні. На другому плані — греко-католицька церква, яка стала православною в роки незалежності.

Фото  з сільського архіву.

Є тут села великі й знамениті, які популярністю й багатою минувшиною не поступаються містам. Одне з таких — Довге. З його уродженцем (а хто краще знає рідні місця, ніж той, хто виріс там?), головою закарпатського обласного осередку Спілки письменників, поетом Василем Кузаном і ведемо мову про це славне село.

Спочатку — про замок

— Люди творчі вміють розповідати про своє коріння довго й образно...

— Відповім так: Довге — таке велике і настільки відоме село в світі, що не гріх буде визначити сім об’єктів або місць, які заслуговують на увагу краєзнавців, науковців, туристів та всіх патріотів України, котрі хочуть пишатися своєю історією. Тим більше, що тепер це модно, — розпочинає бесіду Василь Васильович. — Довге розташоване у геометричному центрі Закарпаття, в долині річки Боржава, на перехресті доріг, що ведуть до Хуста, Сваляви і до Мукачева через Іршаву. Населення Довгого — майже сім тисяч душ, а історія сягає тисячолітньої давнини.

Починати рейтинг цікавих місць села варто, певне, із Довжанського замку (на знімку).

 Це єдиний об’єкт сільської садибної архітектури замкового типу Середньовіччя в Європі. Вірним супутником короля Угорщини Матяша Гуняді Корвіна в усіх війнах був Амбруш Долгаї, якому король на знак особливої милості дав дозвіл побудувати кам’яне укріплення в Довгому. Цікаво, що в самій грамоті від 11 листопада 1460 року фігурує термін «domum lapideam», тобто кам’яний будинок, а не замок. Але й у ті часи люди порушували закон. Кілька разів споруда руйнувалася повсталими селянами, а потім відбудовувалася і модернізувалася. Мінялися і власники. У ХVІІ столітті замок і палац уже були літньою резиденцією графа Ласло Телекі. Відтак, кожного літа, разом з графом, сюди їхала європейська знать: королі, імператори, князі, знані і впливові особи. Граф організовував тут відпочинок, розваги, культурну програму. Для цього тримав у селі коней, будував спеціальні дороги в горах, інвестував гроші у місцеві кузні та розвиток сільського господарства. Свого часу тут вирощували коноплі, з яких робили кращий у Європі папір. Відоме доручення австрійського короля — поставляти до двору не будь-який папір, а саме з Довжанської фабрики. Тоді ж у селі працював залізоробний завод «Гамора», де виробляли чавунні печі та інші речі для сільських хат і палаців багатих людей. Ці вироби з гербом Довгого можна зустріти у музеях різних країн, скажімо, в Канаді. Але ні паперова мануфактура, ні завод не збереглися.

Замок із його таємничою і сповненою легенд історією приваблює туристів. Але є одна проблема. Радянська влада розмістила тут протитуберкульозний диспансер, який туристів відлякує. Та здебільшого перемагає цікавість — люди заходять і фотографуються біля 300-літніх лип, що ростуть у дворику. Щоб обхопити найбільше дерево, потрібно шість чоловік. Раніше біля замку був великий парк та сад, які частково збережені.

Вулиця церков

— У Довгому живуть люди різних національностей і віросповідань...

— Саме тому на друге місце у нашому рейтингу чудес варто поставити вулицю церков, — продовжує Василь Кузан. — Тут, у центрі села, в одному ряду красуються чотири храми трьох конфесій. Довге можна брати за зразок толерантності, терпимості та поваги до релігійних, політичних та інших переконань людей, які живуть поруч. В один і той самий час у всіх культових спорудах проводять богослужіння. Люди йдуть туди, куди хочуть, і ніхто нікому нічого не вказує. Жодних конфліктів на релігійному ґрунті тут ніколи не було. На масових заходах, зокрема на освяченні двох каплиць та хреста при в’їзді в село, були присутні три священики. Найстарша церква (греко-католицька, яку в роки Незалежності пересвятили на православну і поміняли хрести на банях) будувалася в 1909—1912 роках. Стара римо-католицька споруджена із дерева без єдиного цвяха. Але потім її поштукатурили... Нова римо-католицька (1999) та греко-католицька (2002) церкви побудовані за оригінальними проектами і прикрашають центр села. До речі, у римо-католицькому храмі вас зустріне центральна величезна ікона «Зіслання святого духа» роботи унікального і знаного далеко за межами країни художника Юлія Мошака. У селі також народилися двоє художників — Василь Бердар та Юрій Боднар, обоє, на жаль, покійні. Роботи цих митців прикрашають найвідоміші галереї України та Європи, а окремі полотна є гордістю приватних колекцій.

На третьому почесному місці розмістимо пам’ятник повстанцям-куруцам, що стоїть у центральному скверику і позначений на всіх військових і туристичних картах. На ступінчастій гранітній основі підноситься п’єдестал з білого мармуру, обрамлений з боків волютами й увінчаний колоною дорійського ордеру. На вершині колони усівся бронзовий турул-орел з мечем у кігтях. Висота пам’ятника — три метри.

На лицьовій стороні п’єдесталу викарбувано текст:

«С Богом за Отчизну и Свободу!
На памятку первой битвы
7 юнія 1703 года
упавших героев куруцов
II. Франца Раковція».
Напис на зворотному боці такий:
«Пролю Кров за Отця, за Матер
Погибну я еще днесь
за мнъ заручену невесту
Помру я еще днесь
За свою дорогу Отчизну».

Пам’ятник споруджено коштом жителів села у 1903 році на честь двохсотліття першої битви повстанців під проводом Ференца Ракоці у визвольній війні угорців проти Австрійської імперії. Битва відбулася неподалік села, у ній брали участь наші земляки та люди із сусідніх сіл, більшість загиблих поховані у братській могилі, бо повстанці битву програли, але саме з неї почалася визвольна війна. Щороку, 7 червня, кілька офіційних делегацій із сусідньої Угорщини приїжджають, щоб вклонитися пам’яті героїв та покласти вінки і квіти до підніжжя пам’ятника. У другу неділю червня, до речі, у селі проводиться фестиваль «Довжанська фіра» та відзначається День села.

Урочище Погарь

— Старші люди вірять переказам предків — особливо про місце й час заснування села. А як ти?

— Цілком довіряю. Не все змогло зберегтися в писаному виді. До наших часів багато що з минувшини дійшло в усній формі.

Тож на четверту сходинку треба поставити реформаторський парафіяльний дім. Це один з найстаріших кам’яних будинків села Довге. У 1903 році сім’я графа Телекі жертвує 1000 крон на будівельні матеріали для парафіяльного будинку реформаторської церкви. Загальний кошторис робіт становить 3600 крон. Будинок одноповерховий, кам’яний. Перекриття балкове. Віконні перекриття аркового типу, з цегли. Тривалий час у ньому містився дитсадок. Ще кілька років тому там не було нічого. Тепер власником історичної будівлі є місцевий підприємець, який відкрив тут вулканізаційну майстерню.

Унікальною пам’яткою села була хата-музей 1857 року, яка належала Юрію Пацкану. Вона складалася з сіней, комори та світлиці (передня хижа, кухня, мала хижа і невелика комора), крита ґонтом, мала невеликий ґанок.

Завдяки ентузіастам на чолі з учителем Юрієм Лапком та тодішнім головою сільради Іваном Пилипом, музей урочисто відкрили 22 жовтня 1977 року. Але недбале ставлення до пам’ятки на початку 1990-х років призвело до руйнації та фактичного знищення хати. Частково експонати були забрані до музею ЗОШ І-ІІІ ступенів.

У селі збереглися ще кілька хат, побудованих на початку минулого століття та в 1920-30-х роках. Здебільшого вони стояли по вулиці Великій під номерами 26, 56, 70, 93, 114, 107, 122, 130, 134, 148 тощо. В основному це тридільні хати: сіни, комора та світлиця (хижа), з дубовим ґанком, невеликими вікнами. Саме ці хати ми можемо розмістити на п’ятій сходинці нашого рейтингу. Але чи збережуть (чи зберегли) власники ці хати у первісному стані? Адже люди на місці старих будівель зводять нові.

Інший чудовий взірець народної архітектури села зараз знаходиться в Закарпатському музеї народної архітектури і побуту в Ужгороді. Це трикамерна хата другої половини XIX століття — з напівзакритою галереєю, стінами з дерев’яних кругляків, обмазаних глиною і пофарбованих у блакитний колір, чотирисхилим ґонтовим дахом та глиняною долівкою. Перевезена хата до музею у 1969 році.

— То що ж може бути на шостому місці?

— Тут є кілька варіантів. Може, берегоукріплення річки Регуляція, споруджене за часів Чехословацької Республіки та залізничний вузькоколійний міст? Але вони частково зруйновані, залізниця розібрана. Може, лісозавод із стрічковою пилорамою 1896 року? Але пилораму демонтували і вивезли. Може, будинок для працівників заводу, який у народі називають «емелет», тобто «поверх»? Але він у жахливому стані! Частина даху обвалилася, а люди, які там живуть, не ремонтують його. Певно, на шосте місце піднімемо урочище Погарь, яке досить-таки далеко від села. Та, за переказами, саме там спочатку і було село (за моїми підрахунками 900—1000 років тому).

Після великої пожежі людям жити стало ніде, ось вони і переселилися нижче по течії річки Свинка, що аж біля самої славної ріки Боржави, оспіваної у багатьох піснях. На старому місці поселення залишився тільки фундамент церкви (урочище Гутища). Кажуть, і донині у ніч перед Великоднем там можна почути голоси дзвонів, що лунають з-під землі. Але щоб їх почути, треба пройти добрих п’ять кілометрів, якщо не більше, й залишитися ночувати в горах. Та не кожен турист на це здатен.

Знамениті уродженці

— Будь-яка культура й освіта починається зі школи...

— Саме так, — погоджується В. Кузан. — Тому на сьомому місці рейтингу слід розмістити стару будівлю школи та велику церкву. Ініціаторами їх будівництва виступили отці Дем’янович та Медве. В 1909 році одночасно почалося спорудження греко-католицької церкви та церковно-приходської школи. У 1911 році двоповерхова школа зустріла своїх перших вихованців. В тій школі вчилися люди, які прославили й рідне село, й велику Батьківщину. Кількох варто назвати. Це: Василь Бердар — живописець, Іван Боднар — професор, доктор хімічних наук, Юрій Боднар — живописець, Іван Ледней — радянський футболіст і тренер футбольних клубів України; Василь Німчук (1933—2017) — мовознавець, завідувач відділу історії та граматики, а потім і директор Інституту української мови НАН України; Іван Попик —доктор хімічних наук, Попик Юрій та його брат Михайло — професори, Валерій Черняков — український політик, колишній народний депутат України, голова Державного агентства лісових ресурсів України, Іван Чичура — кандидат фізичних наук, Іван Шопа (1948) — футболіст, нападник і тренер України. Василь Якуб — академік Академії технологічних наук, професор; Юрій Мельник — артист розмовного жанру, переможець багатьох фестивалів і конкурсів гумору... Список можна продовжувати.

— Мабуть, варто згадати й людей, чиї духовні надбання знає і Україна, і Європа?

— Безумовно. Найвідоміші з них це: Василь Гичко (1938—2019) — заслужений працівник культури України, співак, соліст хору «Боржава», Василь Довгович (1783—1849) — філософ, просвітитель, мовознавець, поет, перший закарпатський академік, священик-греко-католик; Михайло Машкін — композитор, написав тут свої кращі пісні, зокрема неофіційний гімн краю або ж духовний славень закарпатців «Верховино, мати моя», його іменем названо одну з вулиць села; Марійка Підгірянка (1881—1963) — поетеса, виховувала у Довгому онуків Івана Франка Мирона та Тараса — дітей його дочки Ганни; Йожеф Телекі (1738—1796) — очільник комітатів Бекеш та Уґоча, хранитель Святої Корони Угорщини; Йосип Тереля (1943—2009) — український містик, мученик за греко-католицьку віру, сучасний пророк та ясновидець, письменник, дисидент, в’язень совісті, політемігрант...

Така кількість знаменитостей свідчить, що село Довге — справді унікальне, адже далеко не кожне місто може похвалитися такими особистостями.

Вів розмову Василь НИТКА.

Хустський район,

Закарпатська область.

Фото надано Василем Кузаном.