Одна з ключових віх вітчизняної історії — проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Акта відновлення Української держави (на знімку). Прийняття політичного документа величезної історичної ваги на Національних зборах українських діячів Західної України в уже окупованому німецькими загарбниками місті продемонструвало тяглість державницької ідеї й засвідчило всьому світові, що наш народ залишається послідовним продовжувачем державотворчих змагань, і лише у XX ст. у жорстокій боротьбі за своє право мати власну державу витворив такі державні форми самоорганізації як УНР, ЗУНР, Карпатська Україна.

«Актом 30 червня 1941 р., — писав український громадський діяч, доктор права і політичних наук, член ОУН Петро Мірчук, — український нарід заманіфестував перед цілим світом і перед історією, що він бажає сам керувати своїм життям і що він готов боронити своє право на вільне життя у своїй власній, самостійній державі перед імперіалістичними зазіханнями кожного ворога і за кожних умов... Акт відновлення української державності та успішна політична й мілітарна боротьба проти німецького окупанта є доказом політичної зрілості, моральної сили та здисциплінованості українського народу і ввійдуть в історію як світла сторінка гідної постави української нації в важких умовинах Другої світової війни».

Вітчизняні історики, зокрема доктори історичних наук Іван Патриляк, Володимир Сергійчук, Галина Стародубець наголошують, що проголошення Акта відновлення Української держави не було звичайною декларацією, випадковістю, стихійним кроком. Це було логічне продовження національно-визвольної боротьби, значення якого полягало у політично-правовому закріплення прагнення українського народу до державної самостійності.

Червона Армія прийшла з репресіями, німецька — з концтаборами

1 вересня фашистська Німеччина напала на Польщу. 6 вересня розпочалася часткова мобілізація у семи західних військових округах СРСР. На базі приведених у бойову готовність Київського та Білоруського округів створювалися управління фронтів. 9 вересня були представлені плани операцій армійських груп на Західній Україні. З німецької і радянської сторін виношувалися плани розіграти «українську карту». Від 15 вересня у Кремлі прийняли рішення розпочати свою збройну акцію, так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи втечу польського уряду за кордон, що дозволило б Сталіну зберегти обличчя. Вночі 17 вересня господар Кремля особисто відредагував текст ноти про перехід кордону радянськими військами, яку одразу було зачитано польському послові у Москві та розіслано іноземним посольствам. У ноті зазначалося: «Радянський уряд не може... байдуже ставитися до того, що єдинокровні брати — українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Через такі обставини Радянський уряд дав розпорядження Головному Командуванню Червоної Армії дати наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії». Формальний підсумок вересневої кампанії був підбитий угодою про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р. Радянською історіографією окупація Радянським Союзом на основі секретного протоколу щодо розподілу сфер впливу в Європі пакту Молотова — Ріббентропа між СРСР і Німеччиною частини етнічних українських територій Польщі й Румунії і встановлення на захоплених землях тоталітарного окупаційного режиму подавалася як «возз’єднання українського народу в єдиній українській радянській державі — визволення СРСР споконвічних українських земель — Західної України (1939), Північної Буковини (1940), Закарпатської України (1945) з-під гніту іноземних поневолювачів». Канадський історик українського походження Орест Субтельний вказував на характерний нюанс процесу окупації — угруповання Червоної Армії, що переходила Збруч, називалися Український фронт, а прізвище командуючого — Тимошенко.

Життя мільйонів людей на окупованих територіях швидко перетворилося на пекло — розпочалися примусова експропріація, масові репресії, які охопили щонайменше 20% населення, депортація. «До 27 листопада 1939 року тільки у Львові до диспозиції апарату НКВС та Червоної армії було передано 1004 помешкання. З ордером, а часом і без нього, «визволителі» самовільно займали омебльовані квартири, виганяючи їх власників у підвальні приміщення будинків чи просто на вулицю», — зазначає науковець Олександр Пагіря. Крім того, рівень принесеної побутової культури викликав у місцевих мешканців шок.

За даними Українського інституту національної пам’яті, у квітні 1941 р. в УРСР діяло 62 в’язниці, з них 26 у західних областях. На час нападу Німеччини на СРСР внутрішні тюрми НКВС УРСР, в яких перебували політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, вихідці «з буржуазії», «куркулі» були переповнені. Органами держбезпеки передбачалося вивезти заарештованих з прифронтової смуги вглиб СРСР, в табори Киргизії, Архангельської області, Красноярського краю — план евакуації включав виділення 778 залізних вагонів. Утім, транспортні засоби використовували для вивезення цінних речей, більшість в’язнів етапували пішки. На «марші смерті» багатьох розстрілювали. 7 липня 1941 р. вагони з політв’язнями з Коломиї і Буковини у Заліщиках зіштовхнули із зруйнованого мосту в Дністер. Евакуйованих із Західної України у Київ, серед них і священика Андрія Бандеру, батька провідника ОУН Степана Бандери, розстріляли в катівнях НКВС, а тіло викинули у Биківні.

«У багатьох містах Західної України після сильних нацистських бомбардувань місцеві очільники НКВС самостійно почали знищувати в’язнів. Підставою для розстрілів стала директива народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова № 2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв’язку з початком війни з Німеччиною. Розстрілювались не тільки люди, щодо яких були винесені вироки, а також ті, що перебували під слідством і не мали вироків суду.

22 червня у Львівській в’язниці №1 виконали вироки щодо 108 осіб... 23 червня місцеві органи НКВС розпочали розстріли ув’язнених в усіх тюрмах Львова. У в’язницях Львівської області 22—28 червня (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно 4 тис. 591 людину. У трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) — 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава (Івано-Франківськ) — 2 тис. 500, Тернополя — 1 тис., Перемишля та Добромиля — 2 тис. в’язнів, Рівного — 150, Дубно — 1 тис. 500. У Волинській області в тюрмах Луцька радянська влада знищила понад 2 тис. в’язнів (за різними даними, кількість загиблих 2754 і 3500 осіб), Ковеля — 250, Володимира-Волинського — майже 2 тисячі», — зазначають в Українському інституті національної пам’яті.

«Я досі не можу спокійно згадувати страшних картин, які довелося побачити в перші дні війни, — писала пізніше член ОУН Галина Дідик. — Тоді, після відступу радянських військ, розшукуючи близьких мені людей, я була в тюрмах Львова, Тернополя, Бережан, Нараєва. Я бачила витягнені з катівень і потаємних ям і виставлені для опізнання рідними і друзями тисячі трупів — постріляних, помордованих, часом із слідами варварських знущань: вирізаними на тілі тризубами, виколотими очима, повідрізуваними носами, вухами, грудьми».

Головні удари репресій радянського режиму на заході України були спрямовані проти українських партій і рухів, зокрема ОУН, яка й проголосила 30 червня 1941 р. Акт відновлення Української держави. У планах Гітлера ніякої української держави, звичайно, не було, тож у німецьких окупантів подія викликала різку негативну реакцію, розпочалися арешти українських діячів. За таємним наказом голови РСХА Рейгарда Гейдріха під час першої хвилі масових арештів членів ОУН(б) було заарештовано 1 500 осіб.

До листопада 1941-го відносини ОУН (б) і німецької окупаційної влади загострилися настільки, що 25 листопада 1941 р. вийшла секретна директива німецької поліції «014-USSR», в якій вказувалося, що бандерівці готують повстання в рейхскомісаріаті, всі вони повинні бути затримані, допитані, і ліквідовані.

Початок боротьби з нацизмом

У боротьбі за відновлення суверенної української держави ОУН (б) на чолі із Степаном Бандерою планувала використати німецько-радянську війну та готувала похідні групи чисельністю до 6 000 тис, що мали вслід за Вермахтом просуватися територією СРСР.

Радянські війська залишили Львів 29 червня 1941-го. А вже о 4.30 30 червня до міста, раніше німців, увійшов батальйон «Нахтігаль» (північна група «Дружини українських націоналістів») на чолі з Романом Шухевичем, який мав забезпечувати проголошення Акта відновлення Української держави. Невдовзі у Львів увійшла і похідна група Ярослава Стецька. Йому Український національний комітет надав повноваження проголосити історичний документ. О 18 годині у будинку «Просвіти» на площі Ринок розпочалися Національні збори, в яких взяли участь понад 100 делегатів — як писав Василь Кук «церковні достойники, вчені, інтелігенція, селяни, учасники підпільної визвольної боротьби». Митрополита Андрея Шептицького представляв його заступник Йосип Сліпий.

Ярослав Стецько оприлюднив Акт, в якому зазначалося, що «волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». На зборах було зачитано декрет про створення Державного Правління, очолювати яке призначили Я. Стецька. Також повідомлялося, що на західноукраїнських землях формується українська влада, яка підпорядковується загальнонаціональному уряду. Акт закликав українців «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада» — наступним кроком мало стати відновлення Української держави у Києві.

Про скликання Народних зборів їх ініціатори німецьку адміністрацію не повідомляли, підготовка Акта здійснювалась таємно і стала повною несподіванкою для окупаційної влади. Текст Акта встигли двічі передати по радіо, а Український національний комітет у Кракові наступного дня видав інформаційний бюлетень. Окремою відозвою на подію відгукнувся Андрей Шептицький. У багатьох населених пунктах ОУН проводила мітинги на підтримку Акта, оперативно створювались українські органи влади. Інформація про Акт швидко поширювалась українськими теренами, викликаючи урочисті демонстрації, підписання численних маніфестів на його підтримку, що підтверджувало легітимність Акта. «Війна принесла синьо-жовті прапори на Україну в неможливо короткий строк, — писав Тарас Клекіт у підпільному журналі ОУН «Ідея і чин». — Їм не здивувалися, не запитували, чиї це прапори, навіть маленькі діти. їх прийняли давно й прийняли не як гостей, а так, як приймають Бога: просто до серця, відразу, безоглядно й навіки».

Народ почав відбудовувати свою власну державу. У своїх мемуарах Богдан Казанівський пише: «Населення Львова бачило вперше явну організовану силу ОУН... і хоч не всі були націоналістами або прихильниками ОУН, то кожний український патріот радів Актом 30-го червня і готовий був даром допомагати в адміністрації. Це було видно з того, як до команди зголошувалися різні люди з різними фахами й хотіли стати до праці, не питаючи за платню. Це було велике духовне піднесення народу, який знав, чого хоче й що має робити для великої справи».

На початку липня члени уряду отримали номінаційні грамоти, втім розпочати роботу їм не вдалося — гітлерівська влада заборонила діяльність українського державного правління. Дізнавшись про Акт проголошення самостійної української держави, Гітлер видав наказ негайно заарештувати Степана Бандеру і Ярослава Стецька (першого гестапо затримало 5 липня у Кракові, другого 9 липня). Одночасно були заарештовані майже 300 членів ОУН — 15 з них було розстріляно.

Після того як Бандера і Стецько відхилили вимоги гітлерівців відкликати Акт, обох відправили у концтабір Заксенгаузен, за 30 км від Берліна. З 11 липня окупаційна влада заборонила будь-яку політичну діяльність українських організацій, у тому числі й маніфестації на підтримку Акта 30 червня.

Німецькі джерела свідчать, що міністру закордонних справ Ріббентропу 21 липня рекомендували дотримуватись позиції, що події 30 червня були «самовільними діями відомої честолюбної й активної групи Бендери» та що «інсценізований нею у Львові Акт не має жодного державно-правового значення».

Уже у вересні нацисти провели нові масові арешти українських патріотів — за ґратами опинилися майже дві тисячі оунівців. ОУН(б) відгукнулася відозвою «Закріплюючи на своїх землях українську владу, — наголошувалось у ній, — мусимо пам’ятати: війна ще не скінчена! Доки на наших землях зістанеться хоч один москвин, лях чи інший ворог, ми боремося дальше... Пам’ятаймо: вся влада в українські руки! До влади дійдемо тільки збройною рукою».

Ціна свободи

Провідник ОУН Степан Бандера в концтаборі Заксенхаузен мордувався з січня 1942-го по грудень 1944-го, три роки провів в одиночній камері № 73. В концтаборі Аушвіц у 1942 р. були закатовані двоє його рідних братів — Олександр, доктор політекономії, та Василь, випускник філософського факультету Львівського університету. Їх били до непритомності, обсипали вапном. Третій рідний брат Степана Бандери Богдан загинув (за однією з версій) від рук гестапо 1943-го, в Херсоні. Батька патріотів розстріляли раніше — у підвалах НКВС 10 липня 1941 року. Сестер Оксану, Володимиру та Марту-Марію радянська влада відправила в сибірські табори. Марта померла на чужині, Оксана повернулася додому через 50 років.

...Акт відновлення Української держави був черговою спробою українців заявити про своє право мати власну Державу і задекларував українську самостійницьку політику. Перед усім світом було заявлено, що український народ не мириться з жодною імперською окупацією — ні з комуністично-московською, ні з німецькою і буде продовжувати боротьбу за свою незалежність. Це документ відіграв важливу роль на Нюрнберзькому процесі, і ОУН-УПА були визнані цивілізованим світом воюючою стороною.

Фото з відкритих джерел.