Незабутні, непроминущі духовні цінності творців рідного краю, працьовитих, сумлінних і самовідданих людей — цьому свідчення унікальна праця відомого письменника, члена НСПУ, історика, тлумача, краєзнавця, есеїста, відзначеного кількома літературно-мистецькими нагородами, Анатолія Сірика під назвою «Чуднівщина в персоналіях» (Випуск перший. Житомир: Вид. О. О. Євенок, 2020. — 283 с.), де зібрано й написано 139 статей про визначних і маловідомих, але вагомих осіб біографічного й почасти бібліографічного характеру.

В ошатнім довіднику, оформленого самим автором-упорядником, у стислій формі подано звістки, життєписи осіб, хто має безпосереднє відношення до Чуднівської землі Житомирщини — народилися, навчалися, перебували й працювали на теренах притетерівського краю. Адже українська історія, як і Чуднівська земля чи котрась інша, персоналізована, наголошує в попередніх увагах упорядник А. Сірик, зі своєрідною «ієрархією осіб», що розглядаються як первинні реальності й неубутні духовні цінності, без яких не обійтися. Хоча багато хто з нинішніх примітивних та облудних навіть при вершках влади може перекрутити горічерева будь що, а не лише українську історію, але і є призвідцем нищення природи, держави й самих людей — геноциду — найбільшого злочину серед людства, що ми добре знаємо з давнішої історії і теперішньої війни.

Твори автора, без винятку, активізують історичну пам’ять рідного народу, а описані особи, й художні твори самого автора цікаві з усіма тими глибокими політичними, ідеологічними, морально-етичними й культурними проблемами, що їх намагається скромно увиразнити своїм творчим набутком А. Сірик.

У запропонованій «характерній галереї» «дійова особа» підпорядкована певним моральним принципам і виявам справедливо чи й правдиво задокументованої епохи, або по-своєму витлумаченої. А це гетьмани, отамани, письменники, художники, скульптори, музиканти і композитори, науковці, лікарі, військовики, промисловці, дослідники, винахідники, вчителі, бібліотекарі тощо. І з точки зору сьогочасних спостережень тут чимало нового, малознаного чи й незнаного, і автор здійснює справедливу переоцінку застарілих тезових викладів у новому висвітленні.

Неповторність кожного описаного, зіткнення доль — все це переплітається, перегукується, відлунює власною, персональною особливістю. Означені в книжці постаті дужі енергійно, з вірою у власні можливості діють у їм притаманний спосіб і з бережливою любов’ю до справи. А деякі в жорстокій боротьбі долають перешкоди і не ламаються під гнітом певних соціально-політичних, життєвих обставин.

Коли заглиблюєшся в історії представлених осіб Чуднівщини, очевидно найпомітніше і початкове місце займають войовники українсько-литовського князівського роду Острозьких, принаймні Костянтин і його син Василь-Костянтин, великі феодальні землевласники XVIV—XVII століття Волині, Київщини та Поділля, високопосадовці Литви й Польщі, власники міст і, замків, де найбільший був у Чуднові. Саме К. Острозькому неабияку славу приносить перемога під Оршею (вересень 1508 року) над москалями, де їх загинуло близько  30 тисяч і 5 тисяч разом із воєначальником І. Челядином полонено. Сприятливого результату він також домігся в битві проти кримських татар у Вільшаницькій битві 1527 року. Його ратні справи й перемоги розширили й зміцнили Острозькі володіння, адже він брав участь 63 битвах, з яких у 33 уславився перемогою.

У праці мова й про магнатів Потоцьких, Заславських, Любомирських, Жевуських. Зокрема, з останніх письменник-романтик, творець історичного епічного жанру Генрик влаштував для польських літераторів восьмиденний письменницький з’їзд 5 червня 1841 року. Генрику імпонував польський вияв «сарматизму», і йому в 1825-му опісля батькової смерті дістається у спадок Чуднівський маєток.

До цього краю причетні й такі відомі в історії боротьби за визволення з-під польського гніту імена, як Христофор Косинський (1545 р. — травень 1593-го, під Черкасами) — козацький ватажок, гетьман українського реєстрового козацтва, шляхтич із-під Дорогочина. Перша звістка про Косинського є в листі кошового отамана Запорозької Січі Богдана Микошинського, де мовиться про нього як про заслуженого члена запорізького козацького товариства.

Польський уряд, щоб перетягти на свій бік ватажка, подарував Косинському 1590 року маєтки на Росі. Та білоцерківський староста Януш Острозький все те загарбав. Христофора це обурило, і він повстав, напавши на Білу Церкву 1591-го: зруйнував, пограбував, забрав майно старости, «побешкетував» на сусідніх польських землях, позабирав гармати й засів у Трипільському замку, який карна комісія здобути  не наважилася. Але цю небезпеку з боку Косинського родина князів Острозьких, найнявши війська в Галичині й Угорщині, мобілізувавши волинську шляхту, під проводом В.-К. Острозького за тиждень боїв усунула, розбивши повстанців Косинського під П’яткою. Однак Христофор не вгамувався, а напав на черкаського старосту, але підступом та хитрістю був убитий.

До притетерівської землі має стосунок і Богдан Хмельницький та його син Юрій, коли був тричі гетьманом. Також відома «Чуднівська кампанія», «Чуднівська трансакція», що було повторенням Гадяцького договору, як і Чуднівський договір із Польщею.

Що стосується Богдана, за висловом Тараса Шевченка, «нерозумного сина», то таки справді він не усвідомлював до кінця свою роль визволителя і силу народної української повстанської стихії, яка могла змести польську загарбницьку шляхту чи й московських підступних завойовників та нищителів української свободи. Бо ж під облудним гаслом «рівного з рівним» вийшло повне поглинання московитами всього українського і роблення нас рабами та холуями: «Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали… Байстрюки Єкатерини сараною сіли…» («Стоїть в селі Суботові...»); «А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки Матір катувати…» («Розрита могила»).

Московська політика розбрату, зрад, брехні й прямих та підступних убивств насувалася невпинно... Тому вже четверте століття Україна не може виборсатися з московської неволі та не відцуралася інших загарбників. Заклик Тараса Шевченка із «Заповіту» й досі ж не виконано.

А. Сірик подав до свого розширеного довідника статті про козацького полковника Максима Кривоноса, а також пізнішого часу XX століття періоду УНР так званого «отаманського тріумвірату» Божка Юхима, Волоха Омеляна, Данченка Олександра, яких було знищено радвладою.

Окрім відомих у науці трагічних постатей, причетних до Чуднівщини, — таких, як археолог, етнограф і мистецтвознавець Микола Біляшівський, українсько-чеський науковець-мовознавець Євген Рихлик, міністр Центральної Ради та УНР Іван Фещенко-Чопівський, політичний діяч, секретар Центральної Ради Микола Чечель та багато інших професіоналів своєї справі.

У цім виданні наявні більше півтора десятка письменників, і серед них несправедливо замовчуваний творець слова з великої літери поет, прозаїк, драматург Клим Лаврінович Поліщук (м. Краснопіль, 25.11.1891 — 03.11.1937, Сандормох, Карелія). Його вже в 1915 році звинувачують у «мазепинстві» (читаймо — в «сепаратизмі») й висилають до Кременчука, а згодом поза межі України.  До «петлюрівщини» не дійшло, хоча й мали його за петлюрівського ідеолога, а от до «бандерівщини» не дійшло в часі. Був заарештований 4. 11.1929 р.

Повстанська тема є однією з провідних у прозі Клима Поліщука: повість «Отаманша Соколовська», романи «Отаман Зелений», «Гуляйпільський батько» (Нестор Махно) тощо. А низка оповідань часів війни 1916—1917 рр., революції, громадянської війни й опору більшовицько-московській навалі вражають. Невиправдано забутий письменник, творця оригінального жанру «новели факту» Клима Поліщука, точніше й не знали. Доля не була милостивою ні за життя, ні після смерті цього чудового романтика й автора готичної прози. Також проникливий сатирик і психолог перших років радянської влади, він творець хроніки свого часу, а це фактичні речі про голодомор 1921—1923 років . На цю болючу тему йде мова, наприклад, у новелах «Жертва» (З голодних днів селянських), «Ліпший світ» (З хронічки сучасного життя), «Непрошені гості» (З хронічки одного села), «З того боку…» (Із записника емігранта-інтернованого), «Зустріч» (З емігрантських митарств), «Заблуканий» стрілець» (З хронічки сучасного лихоліття), «Такий сміх», «В сутінку печер святих» (З хронічки сучасного лихоліття), «Гак» (Поліські нариси) тощо.

У книжці «Чуднівщина в персоналіях» є доволі цікаві не лише постаті, як українсько-білорусько-польський письменник Іван Борщевський, що був знайомий із Тарасом Шевченком, карело-фінський військовик і письменник В’яха Тойво, шотландець Патрик Гордон, а й факти, пов’язані, наприклад, із українським науковцем, винахідником, підприємцем Віктором Петриком, який опинився у Всеволозьку і «колотить» Російською академією природничих наук.

Розвідка А. Сірика наукових та історичний фактів у цій книжці засвідчує дві статті про французького військового інженера-будівельника XVII століття Гійома Левасера Боплана та науковицю з історичної картографії (археографії) Бопланового «Опису України з мапами» Марію Ваврич, яка дослідила 23 його оригінальні карти, не враховуючи варіантів, де обшири України тогочасся простягалися від околиць Московії до Трансільванії. У Москві 1980 року учасники конференції були вражені цим вільнодумним поглядом на українські історичні кордони, географію та українські етнічні землі, на що один із присутніх радянських професорів прямолінійно заявив: «Нам потрібні кордони Радянського Союзу, а такі карти, з такими кордонами України, не потрібні».

От московські людиновбивці знов напали на нас для розширення кордонів їхнього зла.

Історію рідного краю треба знати й захищати її. Але як це треба самовіддано й критично любити рідний край і всю нині ледве що не безпомічну Україну, щоби збирати по крупинці подібні відомості й факти та безпомильно їх подати людям для вияву та увиразнення власного українства.

Михайло ВАСИЛЕНКО, член НСПУ, НСЖУ, кандидат наук із соціальних комунікацій.