Історична мандрівка Києвом з доктором історичних наук Тарасом Чухлібом.

Українське козацтво — феномен світової історії. Унікальність цієї соціальної сили, перші писемні згадки про яку датовані 1489-м та 1492-м, в тому, що своєрідне військово-політичне формування, згенероване народом для захисту українських земель від численних завойовників, розвинулось у самостійне державне утворення. В історії Запорозька Січ відома як козацька християнська демократична православна республіка, а Українська козацька держава Богдана Хмельницького, що постала внаслідок Національно-визвольної війни середини XVII століття, як носій ідеї непідлеглості та соборності — її фундатор мріяв зібрати під своєю булавою всю спадщину Русі.

Протягом кількох століть козацтво відігравало провідну роль у всіх сферах історичного буття українського народу — поступово повертає втрачені українські землі, розширює життєвий простір українського народу. Козацтво, що мало одну з найсильніших у Європі армію — піхоту, кінноту, флот, армату, виробило блискуче козацьке військове мистецтво, яке, на думку доктора історичних наук, лауреатки Шевченківської премії Олени Апанович, «перевершувало стратегію і тактику феодальних європейських армій того часу». Козаки укріпили фортифікаціями міста і містечка, створили військові охоронно-захисну та розвідувально-сторожову системи оборони кордонів України, що проіснували три століття. В Європі український лицарський орден вважали суверенною військово-політичною силою, яка впливала на міжнародні відносини і навіть визначала за певних обставин перебіг політичних і воєнних подій загальноєвропейського значення.

За нашу і вашу свободу!

400 років тому, у вересні 1621-го, відбулася знаменита Хотинська битва. Тоді на полі бою зійшлися три великі армії: з одного боку — 200-тисячне військо Османської імперії, з другого — 32-тисячна польсько-литовська армія, на підмогу якій підійшло майже 45-тисячне Військо Запорозьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Учасник битви, кам’янецький літописець Аксентій, зазначав, що одна з найбільших битв у Європі того часу була виграна завдяки мужності козаків, котрі воювали на боці Речі Посполитої. Вони щодня робили вилазки проти ворога. Не було такої ночі, щоб козаки не нападали на османський табір і не приходили звідти з полоненими. Османи намагалися здолати силу козаків і кидали проти них основні свої відбірні підрозділи. Загони Конашевича-Сагайдачного зіграли легендарну, вирішальну роль у битві та забезпечили перемогу над Османською імперією, що змусило її відмовитися від планів завоювання Європи.

А пригадаймо, як майже 38 тисяч козаків, шляхтичів, селян, міщан та ченців із Запорозької Січі, Київщини, Волині, Поділля продемонстрували зразки доблесті та військового хисту у ще одній масштабній битві — під Віднем, де вирішувалась доля християнського світу. Ось як описує видатний український історик Тарас Чухліб перебіг бою: «Спочатку в атаку пішла українська та польська піхота, а потім заковані в лати королівські гусари та панцерники (разом з ними був і кінний підрозділ баварського курфюрста Максиміліана ІІ Емануеля). Вони ввірвалися до табору Кара Мустафи й почали відчайдушно рубати шаблями та колоти списами оточення великого візира, яке не чекало від невеликого загону спритності». 12 вересня 1683 року саме з допомогою козаків об’єднані війська Речі Посполитої і Габсбургів розгромили стотисячну армію Османської імперії, яка відтоді припинила свою експансію в Європі і почала поволі відступати з раніш завойованих земель.

Геополітичне розташування України визначило її належність до європейських країн. І Українська козацька держава постала як нова європейська країна. Відомий український історик, філософ і публіцист В. Липинський писав про її фундатора гетьмана Богдана Хмельницького: «Ми забули вже, що з нації нашої вийшов один із найбільш геніальних державах мужів Східної Європи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний «Великим» Петро зробив на п’ятдесят літ пізніше для Московщини. Бо Петро Великий тільки реформував готову вже державу, тільки європеїзував готовий татарський державний поміст, який покривав пасивне, стояче й омертвіле в своєму поневоленні московське море. А Богдан Хмельницький творив нову європейську державу і відбудовував націю серед гуркоту падаючих румовищ старої, ним же розваленої Речі Посполитої. Він усував ті румовища й одночасно укріплював західну культуру в Україні в обличчю постійної татарської й московської небезпеки зі Сходу — і серед української громади, яка вся від верху до низу носила шаблі при боці».

Українським козакам стоять пам’ятники у Відні, Вітебську і Гомелі, шведському місті Крістіанстад, про них написані сотні досліджень і книжок, нам відомі дати великих битв й імена героїв козацької доби. Втім, архіви, зокрема польські й турецькі, зберігають ще багато таємниць про тих, хто, тримаючи в руках булаву і шаблю, протягом століть формував національну свідомість українців, їх демократичний і державницький світогляд.

Підсумком роботи в зарубіжних архівах і музеях відомого дослідника українського козацтва та міжнародного становища України ранньомодерної доби, доктора історичних наук, провідного наукового співробітника Інституту історії України НАНУ, директора Науково-дослідного інституту козацтва імені Степана Бандери Тараса Чухліба стали майже 450 наукових і науково-популярних статей та низка книжок — «Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах 1648—1714 рр.», «Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663—1713)», «Переяслав 1654 року та проблема міжнародного утвердження Українського гетьманату», «Козацький устрій Правобережної України», «Відень 1683 Україна-Русь у битві за «золоте яблуко» Європи», «Козаки і яничари» тощо. Серед сенсаційних відкриттів історика — нові дані про те, як, коли і чому слово «Україна» стало назвою нашої держави; про те, хто назвав гетьмана Богдана Хмельницького Мойсеєм українського народу; чому польський урядовець порівнював козацьку Україну з незалежною Голландією і навіть про те, як козаки іноземними державами володіли.

Україна — синонімічний відповідник Русі

Українська державність, українська мова і козацтво — нерозривні. Як відомо, назва території, на якій живе український народ, як і в інших країнах, змінювалася протягом століть. Відповідно до політичної ситуації змінювалася і назва народу. Основними назвами української території були Русь та Україна. Понад тисячу років тому назва Русь була прив’язна до землі з центром у Києві й літописного племені полян, яке селилося над Дніпром. Із зміцненням Київської держави ця назва поширилася на більшу територію й прикріпилася до українського народу. З плином часу синонімічним відповідником Русі стає топонім Україна, який вживається в литовсько-руських літописах XIV століття та в козацьку добу.

— Уже в одному з перших офіційних політичних документів під назвою «Пункти вимог Війська Запорозького до Величності Його Королівської Милості і Речі Посполитої» від 24 лютого 1649 р. писалося: «...А тому що винуватцем другої, ще більшої війни є Князь Його Милість Вишневецький, який почав наступ, незважаючи на встановлений мир і не чекаючи комісії, то коли б він мав бути коронним гетьманом, ми ні в якому разі не хочемо з ним жити, і на Україну його не пустимо, і війну з ним розпочнемо», — зазначає Тарас Чухліб. — Як бачимо, уряд Війська Запорозького (у цьому разі його представники користувалися промовистим займенником «ми») не хотів «впускати на Україну» — територію, якою воно вже опанувало протягом 1648 року, великого коронного гетьмана Речі Посполитої з його військовими підрозділами. Очевидно, що саме від цього часу козацька старшина на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким розуміла під «Україною» історичну територію (а назва «Україна» активно запроваджувалася в офіційних колах і Корони Польської, і Війська Запорозького вже з кінця XVI ст.), на якій встановило «місцеву» політичну владу Військо Запорозьке.

Гетьман Богдан Хмельницький (а також його писарі, канцеляристи та найближче оточення) протягом 1649—1657 років уявляв «Україну» як окрему від Речі Посполитої «землю», у якої був «рубіж», що потрібно було «оберігати» від різних ворожих сил. «Неприятелями України» (в окремі періоди — союзниками) у цей час були «ляхи», «татарове», «мультяни», «волохи», «венгри», «московити» тощо. Вони постійно «нівечили», «пустошили», «розоряли», «воювали», «висікали», «зносили», іншими словами «нападали» на те, що у канцелярії Війська Запорозького називали «Україною» й «Українними городами».

— Як можна зрозуміти з логіки вживання відповідних термінів гетьманом, полковниками, сотниками і канцеляристами Війська Запорозького: по-перше, під «Україною» вони розуміли не так географічне, як територіально-політичне утворення, адже вона «вся повстала» і її треба було «оберігати», — додає історик. — По-друге, «Україна» в їхніх означеннях чітко почала відокремлюватися від «Польщі» — була «своєю» та «нашою»; по-третє, «Україна» почала виступати синонімічним відповідником «Русі», пізніше — «Малої Русі («Малої Росії»)»; по-четверте, володіння Війська Запорозького «в Україні» та «в Русі» поділялися на окремі «землі» — «Київщизну» (суфікс «изн» визначав збірну назву регіону, місцевості), «Уманщизну», «Черніговщизну», «Ніженщизну», «Сіверщизну» тощо, при цьому у певних випадках «Україна» вживалася в одному семантичному ряду з цими «землями». «Україна» також була «руською», що, вочевидь, засвідчувало проживання на її території «руського народу» («православного народу»), а також те, що тут колись давно правили «княжата Руські».

— З огляду на це гетьман заявляв, що Військо Запорозьке «визволило Україну», яку потім довелося «захищати». Слово «Україна» стало назвою нашої держави вже з 1640-х — 1650-х років, — підкреслює доктор історичних наук. — Ми вже неодноразово публікували матеріали про вживання назви Україна у XVI—XVII століттях. І ось нова знахідка. У 1635 році в друкарні Києво-Печерської лаври побачила світ книжка єпископа Сильвестра Косова під назвою «Патерикон, чи Життя святих Отців Печерських». Це був переклад з староукраїнської польською мовою, який профінансував тогочасний чернігівський підчаший і герой Смоленської війни 1632—1634 років Адам Кисіль. У присвяті на честь мецената читаємо такі слова: «Кили Киселя має Польща на полі битви України...»

Захищаючи від нападників свої історичні землі, розбудовуючи власну державу, козацтво стає ядром новочасної української нації, вносить до української культури усвідомлений дух свободи.

У Головному архіві давніх актів у Варшаві (Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie) Тарас Чухліб віднайшов оригінал документа 1671 року, який стверджує, що Україна хотіла незалежності, як Голландія.

— У квітні 1671-го польський біскуп Анджей Ольшовський писав канцлеру Міхалу Пражмовському, що представники гетьманського уряду Петра Дорошенка «хочуть зробити Народ Руський і край Руський окремим і незалежним (udzielnie et indepenter) за прикладом Голландії», яка звільнилася з-під влади Іспанії, — продовжує дослідник.

Цікаво, що і австрійський імператор визнавав козацьку Україну незалежною державою.

— Patri vestro illustri sincere nobis dilecto — саме так звертався австрійський цісар Леопольд І до гетьмана Богдана Хмельницького, визнаючи його за незалежного правителя у липні 1657 року, — наголошує Тарас Чухліб. — Відправлений з Відня, який на той час був столицею головної супердержави Європи, австрійський посол Петер Парцевич мав провести переговори з правителем України... Документ, що засвідчує це, зберігається в Головному державному архіві у Відні.

Ще один документ — віднайдений оригінальний рукопис видатного французького поета Гійома Аполлінера — свідчить про зацікавленість європейців козацькими справами. Один із основоположників літературного авангарду, який визначив напрями розвитку французької та світової поезії у XX ст., за відомою картиною Іллі Рєпіна, який народився у Чугуєві на Харківщині, а його батько походив з козацького роду і мав прізвисько Ріпа, написав поетичний твір «Відповідь запорозьких козаків султанові у Константинополь». Він увійшов до збірки «Вірші 1898—1913» (1913), що зберігається у Національній бібліотеці Франції.

Фото зі сторінки Тараса Чухліба у Фейсбуці.

ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ У НАСТУПНИХ НОМЕРАХ.