Географічні назви заснованих козаками міст і навіть назва цілої держави, відомої в історії від IX століття як Русь чи Руська земля з центром у Києві, з легкої руки царя Петра I стали предметом політичної маніпуляції та дієвим інструментом виправдання загарбання чужих територій. 300 років тому, після низки перемог над Швецією і укладення Ніштадського мирного договору, 22 жовтня 1721-го Петро I перейменував Московське царство на Росію, а себе проголосив імператором.

Поява в Європі ще одного імператора викликала протест багатьох монархів — Річ Посполита визнала главу Російської держави імператором тільки у 1764 році, більш як через сорок літ після смерті великого крадія. А вже за кілька століть академік Михайло Грушевський у своїх наукових працях уголос заявив: «Ми є народ, у якого вкрали історію». «Московщина, по суті, загарбала назву Русь, яка своїм питомим змістом — етнічним, географічним, устроєвим — цілком відповідає сучасному термінові Україна... Це дало Московщині, хоча й підроблений, але все ж таки блиск культурної, цивілізованої держави з давньою історичною традицією, з візантійсько-київською церковною метрикою», — писав доктор історичних наук Ярослав Дашкевич. 

Зміна назви Московського царства кинула серйозний виклик ідентичності українського народу та є виправданням окупації частини території сучасної України. З огляду на загрозу незалежності й суверенітету нашої держави, в Україні розгорнулася інформаційна кампанія «Росія — не Русь», частиною якої став круглий стіл «300-річчя перейменування Московії на «Россию»: невивчені уроки історії та виклики для України», організаторами якого виступили Український інститут національної пам’яті та ГО «Мережа захисту національних інтересів АНТС». Мета — протидія нав’язуванню меншовартості й міфам про історичну єдність, порушення теми амбітної ролі України як регіонального лідера Європи. «Якщо подивитися на історичні джерела, на документи епохи Русі, Руської держави, то будь-хто чітко може побачити, що ні до Новгорода, ні до Суздаля, ні до інших земель немає вживання слова Русь.

Спочатку назва Русь використовувалася тільки для території теперішньої Центральної України й тільки пізніше, з ХІІ століття, для Галицько-Волинського князівства. Оце і є Русь! Навіть самі російські дослідники, зокрема ХІХ століття, кажуть, що Новгород — це одне, Русь — це інше. І будь-хто може в цьому пересвідчитися. Очевидно, що Московщина намагалася цю спадщину собі привласнити, і вона, власне, це й зробила. І допоки в нас не було політичної державності, особливо не було кому пручатися», — наголосив, відкриваючи засідання, голова УІНП Антон Дробович. На його думку, мотивація Петра I — додати своїй державі кілька сотень років. «Московити це розуміли, вони прикручували собі цю історію. Плюс — одна річ походити від якогось болотяного хутора, зовсім інша — від серйозного князівства, яке згадується у візантійських текстах, яке існує на політичній карті середньовічної Європи Х—ХІ століть», — каже історик.

Карл Маркс, намагаючись у своїй роботі «Викриття дипломатичної історії XVIII століття» дослідити витоки формування російського політичного менталітету і коріння російського менталітету загалом, дійшов висновку, що це коріння потрібно шукати не в Київській Русі, на спадкоємство якої претендували російські можновладці та придворні історики, а в періоді, коли Московщина була під Золотою Ордою. Він писав: «Не сувора слава норманської доби, а криваве болото монгольського рабства було колискою Московії, а сучасна Росія є нічим іншим, як трансформацією останньої. Татарське ярмо тривало з 1237-го до 1462 року — більш як два століття; ярмо, яке не лише гнітило, а й принижувало та виснажувало саму душу народу, що став його жертвою».

Тож московська історія пришита до історії Русі білими нитками! А «страшна й огидна школа монгольського рабства, — констатує Карл Маркс, — виховала й зростила Московію, яка набула сили лише завдяки тому, що стала віртуозом у вмінні навчати, як бути рабом. Навіть після свого визволення Московія далі грала свою традиційну роль раба, що став паном. Зрештою, Петро Великий поєднав політичне мистецтво монгольського раба з гордими прагненнями монгольського володаря, якому Чингізхан заповідав здійснити свій план завоювати увесь світ».
Уперше призначити себе спадкоємцем Київської Русі спробував цар Іван III, який у 1460—1470 роках підписував листи до Візантії як князь Білої Русі.

Спроби привласнити історію європейського Києва, без якої Московщина не могла як рівноправна вийти на політичну сцену світу, продовжив цар Василь III, котрий любив розгулювати царськими палатами в чалмі та з ятаганом поверх астраханського халата. І лише стараннями Петра I «виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився на старовинний з багатющою спадщиною європейський народ». Ідею створення нової історії Російської імперії підтримала Катерина II. Зійшовши на престол, вона зацікавилась народом і країною, котру отримала в управління. Німкеню за походженням шокувало, що історія її імперії куца й бідна, а до Русі, з котрою вважали за честь породичатися королі Франції, Польщі, Швеції, Угорщини, як виявилось, Московщина не має жодного стосунку.

Аби не переписувати метрику, видану державі Петром I, у Петербурзі взялися за переписування літописів, до стародавніх хронік робили вставки, інші знищували. За наказом Катерини 4 грудня 1783 року була створена «Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Сфальсифіковану версію російської історії опубліковано 1792 року. Вона й сьогодні залишається офіційною історією РФ. Антон Дробович нагадав, що в добу УНР українські політики й історики заговорили про історичні фальсифікації Росії й необхідність відновлення історичної правди. Утім, через поразку національно-визвольної революції початку XX століття намагання не були реалізовані. «І ось з 1991 року ми вже маємо право і спроможність давати відсіч у боротьбі за свою спадщину. Бо це наша спадщина, ми нікуди не дівалися з цих земель, ми корінням вростаємо в цю історію, нам не треба самим собі нічого доводити. Тому потрібно досліджувати ці еволюції, боронити цю правду, популяризувати її у світі.

Тут є дві стратегії. Перша — це казати: «Ось фактаж, росіяни брешуть», — і розвінчувати, показувати їхню політичну мотивацію. А друге, мати свої завдання — ми промотуємо свою історію у світі, показуємо джерела, зв’язки Руського князівства з іншими політичними утвореннями тих чи інших часів і просто не зважаємо на всю цю брехливу конструкцію, якою вони є. Тобто одночасно даємо відсіч брехні і паралельно робимо свою справу», — зазначає голова УІНП. Головна редакторка газети «День» Лариса Івшина наголосила, що багато українців не усвідомлюють себе спадкоємцями Русі, бо не живуть в історичному матеріалі. «Найперше, напевно, тому, що масове перенавчання суспільства ніколи не було державною політикою», — підкреслює вона. І додає, що газета «День» веде велику просвітницьку роботу, започаткувавши видавничий проект, у рамках якого вийшли книжки «Дві Русі», «Україна Incognita», «Сила м’якого знака» тощо. Президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар зазначив, що «Росія — це досконала клептократія кочового типу, тому що спочатку вона освоює ресурси тих територій і країн, які потрапляють під контроль відповідного політичного режиму в Москві чи Петербурзі, а потім поширює цю свою експансію не тільки на матеріальні активи, а й на відповідний духовний та історичний спадок цих територій». Письменник, громадський діяч Віталій Капранов повідомив, що вони з братом Дмитром підготували книжку «Історія Європи. Український погляд», що ґрунтується на беззаперечних наукових даних. Він наголосив, що сучасна Росія вкрала не лише назву Русь. «У нас уже практично вкрали скіфів — «валдайські скіфи», «сибірські скіфи», «скіфо-сибірська культура» — оце все сьогодні вважається науковим. Тож варто побудувати стратегії з протидії крадіжці нашої історії», — резюмує Віталій Капранов.