Графіті Софійського собору, на якому містилося прохання «Господи помози рабу своєму Петрові».

Фото з архіву «Голосу України».

Підсумком 15-річної роботи істориків та археографів Національного заповідника «Софія Київська» стало виявлення і введення до наукового обігу майже 7500 графіті — написів і малюнків, залишених на стінах стародавнього собору мирянами та кліриками в XI—XVIII століттях, та підготовка до друку багатотомного видання «Корпус графіті Софії Київської». Автор дослідження, що вийшло у 12 книгах, відомий історик, археограф, фахівець у галузі середньовічної та ранньомодерної епіграфіки України В’ячеслав Корнієнко зазначає, що з виходом серії дослідження графіті продовжаться. «Ми не ставимо крапку, ми ставимо кому, ми продовжуємо роботу, тому що є дуже великий пласт порівняння, наприклад літературної мови в писемних пам’ятках, вивчення яких триває, з тою мовою, яку вживали автори графіті, — каже доктор історичних наук. — Попереду поглиблене вивчення генеалогії, різних додаткових документів тої епохи, поглиблене вивчення і порівняння літописних повідомлень з тими подіями, про які повідомляють графіті. Зрештою, порівняння з іншими епіграфічними пам’ятками Києва, адже нині з київських пам’яток опубліковані графіті Софії Київської і Спаса на Берестові. Та ще готова книга про графіті Кирилівської церкви, яких збереглося майже 700».



Доктор історичних наук Вячеслав Корнієнко.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

За палеографією можна чітко визначити хронологію

Софію Київську можна порівняти з унікальним літописом, що не згорів у пожежах війн та міжусобиць і не фальшувався за вказівкою московських царів, як то було від Петра I і до Катерини II. На стінах тисячолітнього собору, де найдавніші графіті датовані 1018, 1019, 1021, 1022, 1023 роками, збереглася цінна інформація, зокрема про початок будівництва і освячення храму. Тривалий час датою закладення фундаментів Софії вважали 1017-й і 1037-й, які згадуються в літописах, і називали її засновником Ярослава Мудрого. Насправді, як стверджує доктор історичних наук Надія Нікітенко, написи на фресках храму чітко позначають хронологічну межу його будівництва. Заклав собор хреститель Русі-України Володимир Святославович 4 листопада 1011 року, а завершив його син і спадкоємець на київському престолі Ярослав Мудрий 11 травня 1018-го. Німецький хроніст Титмар Мерзебурзький, який жив у той само час, згадує Софію Київську як митрополичу резиденцію вже під 14 серпня 1018 року. Надія Нікітенко наголошує, що до кінця XVIII ст. роком заснування Софії вважався саме 1011-й. Після 1795 р., з утворенням Київської губернії царським урядом, було уніфіковано всі офіційні дати щодо включених до складу Російської імперії українських земель, «хрестоматійною» стає інша дата — 1037-й. Вона якнайкраще вписувалася в імперську ідеологему про «общую историю» і подавала перемогу Ярослава над печенігами у 1036 р. як перемогу «русского оружия», пам’ятником слави якого начебто стала заснована «самодержцем Руської землі» Софія. Підганяли дату й під іншу міфологему — про Київ як «єдину колиску трьох братніх народів». У Москві 1037 рік визначався кульмінаційним у формуванні імперії Рюриковичів, що мала знаменувати одночасна поява трьох Софійських соборів — у Києві, Новгороді і Полоцьку, де намагалися копіювати Софію Київську.

Серед графіті, що доносять важливу інформацію, — запис про поставлення в київські митрополити 12 лютого 1051 року русина Іларіона, першого митрополита на Вкраїні-Русі не грека і не сірійця. На митрополичу кафедру святитель і філософ, «муж благ, і книжник, і постник», автор «Слова про закон і благодать» був поставлений собором руських єпископів. Іларіон входив до кола найближчих радників Ярослава Мудрого. «Повість врем’яних літ» розповідає, що великий князь без погодження з Константинопольським патріархом Михаїлом Керуларієм скликав собор єпископів, який і обрав митрополита. «Це обрання ясно показало, що могутня держава, яка за своїми розмірами була набагато більша, ніж увесь Візантійський патріархат, повинна мати свою автокефальну церкву», — зазначає доктор церковно-історичних наук Віталій Клос.

З графіті відомо також про мир на Желяні (тепер Жуляни), укладений наприкінці XI ст. князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем, які правили тоді в трьох головних центрах Русі-України — Києві, Переяславі та Чернігові. Унікальну інформацію містить і стінопис про першу відому нам купчу, що засвідчує купівлю у XII ст. княгинею Всеволодовою Боянової землі. Можливо, ця земля, придбана Марією Мстиславівною, дружиною київського князя Всеволода Ольговича, належала легендарному співцю Боянові, якого не раз згадує автор «Слова о полку Ігоревім» і якому відомий російських художник Віктор Васнєцов присвятив свою картину «Боян» (1910), щоправда, вже не як київському поету, а «древнерусскому сказителю» і «герою древнерусских былин».

На стінах є й автографи майстрів

В’ячеслав Корнієнко зазначає, що до книжок увійшли графіті, які доступні для дослідження. Деякі ділянки стін храму вкриває стінопис XVIII ст., і побачити, що під ним, неможливо. «Можливо, будуть технології, які дадуть змогу зазирнути під фресковий шар і подивитись, що там», — каже науковець. З досліджених графіті найвищі розташовані на рівні 6—7 метрів від підлоги. Майже на шестиметровій висоті залишив свою молитву Кіріяк, котрий просить у Господа допомоги для себе.

«Ми точно знаємо, що це автографи майстрів, які розписували фрески», — зазначає історик. — Це стандартна молитва на грецькій та церковнослов’янській мові. «Господи, допоможи рабу своєму» і далі вказується ім’я людини, яка звертається до Бога. Таких написів дуже багато. І це не дивно, бо вони писались у храмі.

Ще є велика кількість написів пам’ятних, таких, у яких зазначено дату смерті тієї чи іншої особи. Вони також складалися за стандартною формулою. Місяця такого в такий день преставився раб Божий такий-то. Цього було достатньо для церковного поминання».

Але інколи пам’ятні тексти розширювали. Найвідоміший  з пам’ятних записів  — про поховання київського князя Ярослава Мудрого в Софії Київській. Його автор написав, що в рік 6562-й, тобто в 1054-й, місяця лютого 20-го «успіння царя нашого в неділю в тиждень мученика Феодора». Схоже повідомлення залишив дружинник Всеволода Ярославича, названий у тексті хресним ім’ям: «У великий четвер рака (саркофаг) поставлена була, для Андрія, руського князя благого, а Дмитро писав, дружинник його місяця квітня у 14-те, а (князь) був середою помер по обіді».

Подальше дослідження графіті, ймовірно, відкриє нові таємниці минулого. На сьогодні відносно повний корпус графіті, крім Києва, зроблено по Галичу. Та ще малодослідженими чи недослідженими залишаються стінописи у Видубицькому монастирі, фрагменти фресок з графіті і малюнками з фондів музею Києво-Печерського заповідника. Графіті є і у храмах Західної України. Велика кількість матеріалу зібрана у Чернігові. Все це, як зазначає В’ячеслав Корнієнко, треба фіксувати, видавати, вводити до наукового обігу.

Свята Варваро, премудра і всехвальна

Завдяки вивченню комплексу написів у центральній апсиді Софії можемо з великою ймовірністю стверджувати, що мощі святої великомучениці Варвари були привезені до Києва наприкінці X ст. дружиною князя Володимира Святославича царівною Анною як частина посагу і вкладені до стіни хрещатого стовпа при будівництві храму. За іншою версією мощі святої привезла у вічне місто Варвара, донька грецького царя Олексія Комніна, коли вийшла заміж за київського князя Михайла Святополка, сина Ізяслава і онука Ярослава, правнука Володимира Великого.

Фреска із зображенням великомучениці розташована в переході між західним та другим з заходу компартиментами. Образ її визначений завдяки інформації графіті № 1542, 1551 та 1552. Пізніше мощі захисниці Києва від епідемій та хвороб, покровительки любові і шлюбу стали головною реліквією Михайлівського Золотоверхого собору, збудованого Святополком у 1108—1113 рр. Доказом чудодійних сил святої було те, що Михайлівський монастир протягом століть оминали епідемії чуми і холери. З січня 1961 р. її мощі перебувають у Володимирському соборі.

Реймське Євангеліє, на якому присягали французькі королі, таки з Києва!

Дослідження і порівняння графіті та рукописних пам’яток, зокрема знаменитого Реймського Євангелія, яке донька Ярослава Мудрого Анна, котра вийшла заміж за французького короля Генріха I, привезла у шлюбному посагу у Францію. Книга відома як «коронаційний текст» — її використовували при коронаційних церемоніях у XI—XIII століттях і пізніше. Історія Євангелія повна таємниць. Відомо, що у другій половині XIV ст. імператор Карл IV подарував дорогоцінний фоліант Емауському монастирю у Празі, під час гуситських війн у Чехії він опинився в руках гуситів, які подарували книгу константинопольському патріархові. Після падіння Константинополя у 1453 році Євангеліє вивезли до Італії, де пізніше його придбав єпископ Карл де Гіз, який у 1574 р. передав реліквію Реймському собору. Звідси й назва книги.

«Саме порівняння з мовними особливостями графіті і порівняння художнього оздоблення літер з графіті дали змогу чітко встановити і довести, що пам’ятка написана у першій половині XI століття у Києві, — каже В’ячеслав Корнієнко. — Це дуже важливо, тому що раніше історія походження книги сприймалася на рівні легенд. Деякі дослідники відкидали твердження про те, що вона створена київськими майстрами, мовляв, це міф, що належала Анні Ярославні. Мовляв, так, Євангеліє написане десь там на руських землях, але невідомо, де саме тощо. Тепер ми точно знаємо, це був Київ. На той час скрипторій (майстерня рукописних книжок. — Авт.) був саме у Софії Київській і, очевидно, що Євангеліє походить саме з цього скрипторію. Це вже дає додаткові аргументи на користь того, що Анна Ярославівна могла привезти книгу до Франції».

У жовтні 2019 року у Києві презентували факсимільне видання найдавнішої рукописної книги з бібліотеки Ярослава Мудрого. Це видання складається з двох частин. Перша відтворює ідентичний вигляд сторінок книги, друга містить результати її дослідження українськими науковцями. В’ячеслав Корнієнко наголошує, що факсимільне видання передано і до бібліотеки Реймса. «Там не задумувалися над походженням книги, з України чи з Росії вона, — додає історик, — тепер у Франції точно знають, що Реймське Євангеліє написане в Києві, в Україні. Наші аргументи визнані в Реймсі вагомими і переконливими, тож науковці виступили з ініціативою познайомити з нашими дослідженнями європейську наукову спільноту, європейський світ».

З цією метою для англомовних та франкомовних країн українські науковці планують зробити синтезуючу працю по епіграфіці Києва.

Підпис найвідомішого учня

«Господи, допоможи рабу своєму, грішному, убогому Брячиславу-Павлу» — цей молитовний напис залишив на стінах храму син великого князя київського Святополка Другого, будівничого Михайлівського Золотоверхого собору, котрий навчався в школі при Софії.

«Саме завдяки графіті ми встановили, що в Софії була школа, — продовжує В’ячеслав Корнієнко. — Діти писали дуже багато, вони вчилися грамоти і на стінах собору у вільний від занять час вирізали вправи, численні різноманітні малюнки. Намалювали і чоловічка, який диктує склади — написання складів і диктант у середньовіччі були дуже поширеними».

Дослідники припускають, оскільки це була школа при митрополичому храмі, то, вочевидь, у ній навчалися діти тогочасної еліти — священиків і князів.

«Найвідоміший учень, про котрого ми можемо більш точно сказати, з якого середовища він походив, — це Брячислав Святополкович. Він залишив свій автограф «Господи, допоможи рабу своєму...», коли вже навчався, у 5—6 років. Ми знаємо дату його народження (до речі, уточнити дало змогу саме графіті) — 15 січня 1105 року», — наголошує історик.

Оскільки княжич у молитовному записі вказував своє язичницьке титульне ім’я Брячислав, а не лише хрестильне Павло, то, ймовірно, на той час він уже отримав свій наділ, власне княжіння. Сталося це на думку дослідників приблизно 1110 року. Відтак, найбільш вірогідним часом виконання графіті були 1110—1113 роки. Коли його батько помер, то родина княжича виїхала з Києва. У літописах Брячислав Святополкович згадується двічі — у зв’язку із народженням та смертю у 1127-му. Володів він, ймовірно, Турівським князівством. Про його сім’ю та нащадків відомостей немає.

...Неймовірно, але тисячолітня Софія доносить до нас голоси наших пращурів. Вони в українській лексиці, вживаній і сьогодні, в словоформах, відмінках, звертаннях. Скажімо, над малюнком качки є надпис «псах Петро», тобто писав Петро. Серед авторів графіті ПавлО, МаркО, ДанилО. Зустрічаються й інші імена із закінченням О, які притаманні українській мові. У давальному відмінку зустрічаємо слова із закінченнями -ові, -єві. «Голос України» (15 квітня 2020 р., http://www.golos. com.ua/article/329961) уже писав про суто українські граматичні ознаки графіті. Здебільшого люди на стінах храму залишали свої молитви церковнослов’янською, яка була спільною мовою для населення Русі, як мова писемності та богослужіння. Але коли текст не передбачав сталої формули-кліше, то писали, як розмовляли, тобто староукраїнською.

В’ячеслав Корнієнко наголошує, що база українських форм постійно поповнюється. Якщо раніше було відомих 10 таких форм, то нині понад 50. До їх вивчення історики залучають і філологів, зокрема над темою працюватиме доктор філологічних наук, професор Віктор Мойсеєнко з Житомирського державного університету.