Про те, що довелося пережити їй, її родині та землякам в окупації, мисткиня розповіла ''Голосу України'':
"Родом я із селища Іванків. Тут виросла, потім мешкали з чоловіком в інших містах, але останні півроку повернулись назад в Іванків. Мені 29 років.
Взагалі я концепт-художниця. Іноді ще пишу сценарії. Направлення цікаве і вузьке - це 3D-маппінги, голограми та різні експозиції в мультимедійній компанії.
... Двадцять третього лютого ми родиною святкували в Іванкові день народження мого чоловіка. Двадцять четвертого прокинулись від дзвінків «війна». Ввечері вулицями нашого селища вже ревли ворожі танки.
Ми опинилися в пастці. Виїхати з Іванкова не було жодного шансу. Навіть лісові дороги орки перекрили з усіх боків.
Перші дні - найстрашніші й найжахливіші. Зміна реальності відбулася блискавично, і мозок відмовлявся усвідомити те, що відбувається. У ці моторошні дні на вулицях вибухали снаряди, спалахували пожежі, біля нас палало поле. А ще прилетів у двір шматок музею Марії Примаченко...
Ми сиділи в погребі, десь три на три метри - дев'ятеро дорослих людей і ще двоє дітей. Три великі собаки також тулилися з нами. Щоб зарадити та відволікти увагу від оглушливих вибухів свою старшу племінницю, ми з нею розмалювали всю цеглу в погребі. Потім я навіть намагалася працювати за ноутбуком, щоб зробити концепти картин для підтримки України. Насправді це був повний артхаус. Обстріли, бобмардування тривали безкінечно. Майже всі ми приймали багато заспокійливих. Хоч вони мало допомагали: тіло не припиняло дрижати ні вдень, ні вночі. Заспокійливі потрібно було економити, і я малювала, малювала... Тоді ж з'явилася робота про острів Зміїний (на знімку).
Коли хоч на годину вщухали канонади, ми виходили у двір. Поки був зв’язок, спробували допомагати підрозділам ЗСУ. У нас був дрон (я займаюсь фотографією), але тут він знадобився в інших цілях. Це були єдині очі в Іванківському районі. Мій чоловік із сестриним чоловіком намагалися коригувати нашу артилерію, навіть декілька разів влучили у ціль, яку ми передали. Я стояла на чатах й чула постріли, коли стріляли в квадрокоптер. Потім нам відключили зв'язок, світло, воду.
Чоловіки почали шукати, де купити їжі або обміняти на інший товар - гроші в окупації вже нічого не коштували.
Ходити було небезпечно. Коли натрапляв на колону - вбивали, якщо кадирівці були без настрою або під наркотою.
Тато в мене мав човен та перевозив людей під вибухами на інший бік річки. Там взагалі не було їжі. Ми почали шукати людей літнього віку, щоб якось доставляти їм їжу і воду. Наша родина годувала ще десь шість інших сімей. Намагалися допомагати один одному.
Першого квітня нас визволили. Люди почали розбирати завали, оговтуватися від страхіть пережитого.
...Повертаючись думками у довоєнне минуле, пригадую один з моїх робочих проектів для Музею Голодомору у Києві.
Я розробляла для нього концепти та брала участь у створенні історії на прикладі однієї сім’ї та її долі в чорні часи Голодомору. Мені дали архів, різні виписки з газет. Прочитане викликало не тільки моральне, а й фізичне страждання. Та тоді я навіть уявити не могла, що ті жорстокість, звірства, насильницькі смерті, можуть повторитись у двадцять першому столітті.
Про листівки, що малювала у погребі. Виявилося дуже символічно, бо корабель, якого послали далеко, затонув. Тепер друзі просять, щоб намалювала мертвого путіна. Може, збудеться.
Зараз, після визволення, ми активно займаємося волонтерством. Якщо коротко, то спочатку допомагали цивільним, розвозили продукти, речі. Потім документували злочини рашистів на Київщині. Я фотографувала (на знімках).
Потім почали збирати потрібні речі для військових. Паралельно займаємося допомогою для тваринок, годуємо безхатьків, відвозимо на операції. Їздимо в зруйновані села. Мало людей поки що повернулося, тому голодні тварини гуртуються та шукають їжі.
Життя триває. Я стверджую це у новій своїй роботі (на знімку). Перемога буде за нами. Вірю всім серцем".
Записала Лідія ЛІСОВА.
Фото надані Анастасією Алексієвою.
