Серед моїх знайомих та подруг із дітьми теж багато таких. Повертаються з абсолютно різних причин!

По-перше, через складнощі з пошуком житла: уряди потроху згортають програми забезпечення помешканнями, а вартість оренди значно зросла у зв’язку із попитом та економічною кризою... Хтось розчарувався в доступності медицини: маленькі діти хворіють не менше, ніж удома, а чекати місяцями на візит до невролога чи окуліста не завжди є можливість... Хтось вперся в непоборну мовну стіну: бо якщо з англійською ми ще більш-менш знайомі, польську добре розуміємо, то вивчити доладно французьку чи датську, аби працювати за фахом і почуватися впевнено, в дорослому віці вже непросто. Інша річ — в юному...

Когось терміново викликають на роботу, погрожуючи звільненням (а до пенсії — зовсім трохи). Інші не погоджуються з тим, що їхня освіта, досвід та навички нічого не вартують в ЄС, а братися за швабру чи збір полуниці не готові, та й здоров’я не дозволяє. Декому (точніше, їхнім маленьким діткам) не підійшли місцеві продукти та вода, не по кишені виявилася вартість харчування, інших необхідних і звичних у побуті речей. У когось виникли проблеми з рідними на Батьківщині. Але спільні мотиви у всіх — це втома від невизначеності, сум за чоловіком та бажання повернутися у власну домівку. Де, як відомо, і стіни допомагають...

Яке майбутнє в «майбутнього»?

Аргументи у тих, хто лишається за кордоном, теж вагомі. На першому місці — безпека. Коли нарешті не чекаєш почути тривожні сирени, добре спиш уночі, звикаєш до чистих вулиць, знаходиш прийнятні роботу, житло і школу для дітлахів, — то бачиш перспективи і можливості. Як не для себе — то для дітей, чий добробут і спокій є пріоритетом для будь-якої матері. Хтось лишається, бо досі не може отямитися від пережитого в окупації, хтось хоче почати своє життя з нуля, а комусь, на жаль, просто нікуди повертатися...

Про імовірність і важливість повернення в Україну мільйонів воєнних мігрантів, серед яких переважно жінки працездатного віку та діти, розповідають демографи, політики і... татусі, які нині боронять нашу землю. Йдеться не про негайний приїзд «прямо зараз» — головне, аби діти повернулися в майбутньому, аби залишилися українцями, не розчинилися в інших, гостинних нині, спільнотах.

Патріотичні цифри

Проблему активно вивчають, проводять опитування, які нині рясніють багатьма невідомими та умовними «якби».

Під час нещодавньої дискусії «Міграційна криза: чи повернуться українці додому?» прозвучали результати дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології серед 2000 респондентів. На запитання: за яких варіантів розвитку подій ви плануєте майбутнє своїх дітей або онуків в Україні? — почули такі відповіді:

Майже 43% громадян України запевнили, що залишаться на Батьківщині навіть у разі продовження війни на невизначений період і загрозу бомбардувань.

Майже 55% чекають на підписання перемир’я та припинення вогню, і навіть підготовка до продовження війни їх не злякає.

77% потрібне припинення війни й така гарантія безпеки, як зміна влади в росії.

85% залишаться у разі вступу України в НАТО та вагомих гарантій від провідних країн.

Стільки ж чекають на капітуляцію агресора та повне роззброєння «скаженої бензоколонки».

8% не визначилися.

І тільки 1,8% чесно зізналися, що їхні діти виїдуть з України за будь-яких обставин.

Учасниця дискусії, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України Елла Лібанова засумнівалася в репрезентативності цієї вибірки. І річ не в нещирості опитаних. В умовах соціальних катаклізмів можна оцінювати тільки проукраїнські настрої у суспільстві. Адже дехто навіть собі не зізнається в тому, що не проти залишитись за кордоном, або просто вирішив скористатися ліберальними умовами для легалізації в ЄС.

Якщо війна триватиме й далі...

Нині до 90% воєнних мігрантів з України, яких за різними даними налічується від 3 до 6 мільйонів, говорять про бажання повернутися.

«Я абсолютно впевнена, що війна закінчиться нашою Перемогою! — наголошує Елла Лібанова. — Сьогодні говорити про масштаби демографічних втрат передчасно.

Дуже впливатиме тривалість гарячої фази. Якщо війна закінчиться досить швидко, не повернуться 500—600 тисяч емігрантів. Якщо триватиме довго — до 5 млн! Третина з них — це діти. Ще 15% — люди старші 65 років. Решта — жінки працездатного віку. Тож якщо війна триватиме ще півроку, виникне ще й така проблема. Оскільки 70% наших жінок мають вищу освіту (це фантастична цифра навіть для Європи) і є конкурентоспроможними на ринку праці, то за цей час вони адаптуються за кордоном, знайдуть собі роботу, винаймуть житло, діти підуть вчитися. Чи повернуться вони після Перемоги? Є ризик, що навпаки — покличуть своїх чоловіків і родини возз’єднаються вже за кордоном».

На них тут чекають!

Елла Лібанова застерігає: «На сьогодні з 38 млн громадян України — додатково до тих, хто перебував за кордоном на початок війни, — ми втратили (але не остаточно!) приблизно 2,8 млн. Таке сальдо в’їзду/виїзду з 24 лютого наводять офіційні джерела. Але одна річ туризм, інша — еміграція. Багато хто тепер значно вище оцінює переваги України. Відчули на собі, як це жити в Європі, припинили захоплюватися медициною й освітою, стикнулися з тамтешньою бюрократією.

Але за кордоном спокійно, нема бомбардувань. І для нормальної жінки з дітьми — це критично важливо. Серед основних умов для повернення всі називають безпеку (віддаленість від бойових дій) та наявність житла, і лише 10% — роботу...

Ми маємо боротися за кожного з тих 85%, хто тікав заради безпеки і налаштований на повернення в Україну! Не силувати, Боже збав! Бо ці молоді жінки та діти — наше майбутнє, і маємо зробити все для того, аби вони хотіли повернутися! Політика держави має бути спрямована не тільки на Перемогу. Найголовніше (і я хочу достукатися з цим до влади!) — маємо підтримувати зв’язки з нашими воєнними емігрантами. Вони мають відчувати, що на них тут чекають, що без них не буде України, що українське суспільство бачить їх і сьогодні, і завтра як свою складову.

Мене в цьому сенсі вжахнуло рішення Кабміну щодо неможливості працювати онлайн з-за кордону. Якщо обов’язки працівника допускають дистанційну роботу, то яка різниця, де перебуває людина: в Ужгороді чи Мюнхені? Знаю багато випадків, коли люди через це звільняються в Україні та шукають постійну роботу там. Цього не можна робити! Бо зв’язок із чоловіком і родиною збережеться незалежно від позиції держави. А соціально-трудові зв’язки найсильніше тримають людину в українському соціумі. До того ж це податки, культурні зв’язки, відчуття спільноти. Та головне — це збільшує імовірність повернення людини! І держава має подбати про таку можливість для людей і боротися за кожного, хто готовий повернутися в Україну».

Експерти також наполягають, що з боку суспільства, державних органів і тих, хто впливає на суспільну думку, не повинно бути звинувачень у недостатньому патріотизмі чи осуду внутрішніх переселенців та закордонних мігрантів. Аби людина, яка полишила свою домівку, бо не почувалася там безпечно, повернулася додому за першої ліпшої нагоди.

Мал. Олександри ОЛІШЕВСЬКОЇ.