Літнє свято в комуні Мюленбек, у якому взяли участь українські біженці.
У Німеччині нині вже потроху втрясаються проблеми з житлом та облаштуванням у ньому, з оформленням документів на соціальну допомогу, учні відвідують школу, а малеча - дитячі садочки. Чимало жінок знайшли роботу. Люди обживаються на новому місці та звикають до тутешніх порядків. І сумують - за домом, за рідними, котрі залишилися в Україні, навіть за... сварливими сусідами.
Так уже сталося, що я взялася допомагати прибулим з України, сконцентрувавшись на облаштуванні їх у комуні Мюленбек, що за 16 км від Берліна. Чому саме тут? Випадково: коли привезла із залізничного вокзалу перших біженців, то тутешній організатор Фолькер Генг так добре їх прийняв, що й інших прибулих я стала привозити сюди. Загалом тут зупинилося десь 200 осіб.
Усіх розмістили, прихистили, забезпечили товарами першої необхідності, харчами, посприяли із записом до лікарів. Про силу-силенну паперів, формулярів, анкет, котрі слід було надіслати в різноманітні відомства, то годі й казати.
І, звичайно, проблема мови, без якої у цьому разі ніяк не обійтися. Ми, кілька волонтерів з німецькою, упродовж доби були нарозхват. Не обійшлося й без екстремальних випадків. Приміром, мені довелося серед ночі супроводжувати породіллю до лікарні. Іншого разу перелякана жінка по телефону повідомила, що її невістці зле, а викликати «швидку допомогу» не вдається. Запитала: «Де вони знаходяться?» З'ясувалося, що в чистому... полі: їхали автобусом, жінці стало кепсько, вони вийшли «подихати», і ось...
Довелося мені також бути в ситуації «журналіст змінює професію». Щойно в комуну Мюленбек почали прибувати жінки з дітьми шкільного віку, то місцева влада негайно розподілила їх по школах. Старші одразу пішли в німецькі класи, а для малечі віком від семи до 10 років організували українські, де їм мали викладати німецьку. Оскільки вчительки з українською та німецькою мовами не знайшлося, то довелося вже мені навчати дітвору німецької.
Цікавий і сумний досвід: на звичне запитання: «Звідки приїхали?» чимало дітей плакали. Приміром, Карина із Запоріжжя розповіла, що вони виїхали звідти одразу, як ракета влучила в їхній будинок. Уся сім'я врятувалась, але загубилася їхня кішка, й дівчинка переживає, чи вижила її улюблениця. Інші ніяк не можуть забути страх від вибухів, або важку дорогу в заповнених вагонах потяга.
Цього тижня у «нашій» школі розпочалися канікули, і я попрощалась зі своїми школяриками: в новому навчальному році вони підуть уже в німецькі класи. А на прощання українські мами на шкільному подвір'ї влаштували для німецьких школярок майстер-класи із заплітання... кісок і кіс. Не випадково: німецькі вчителі та учениці дивувалися, як красиво заплетені коси в українських дівчаток! Деякі мами роблять це надзвичайно майстерно та оригінально. Ось і залишили про себе згадку.
Прибулі з України, їхні проблеми постійно перебувають у полі зору координатора роботи з українськими біженцями Фолькера Генга. Йому доводиться не лише перейматися силою-силенною організаторських проблем, а й розкермовувати «нештатні» ситуації, які, звісно, трапляються. Адже на спільних кухнях зійшлися люди не лише з різною ментальністю, а й з мінімальною можливістю комунікації.
Нині значну кількість тих, хто приїхав, уже розміщено в соціальних квартирах, таборах для біженців чи в гуртожитках з окремими квартирами, санвузлами в них, але спільними кухнями для кількох сімей. Це житло тимчасове, якщо воно не до вподоби, то вже самі мешканці шукатимуть собі інше, орендну плату за яке вноситиме соціальне відомство.
Але поки українські біженці мешкають у комуні Мюленбек, то місцева влада несе за них відповідальність. Слід зазначити, що й наші, й німці вже «притерлися» та краще розуміють одне одного, а чимало й подружилися. Принаймні на традиційному літньому святі комуни, в кількох селах і містечках якої мешкає майже 16 тисяч осіб, українська тема була мало не провідною.
На такі свята сходяться ф приїжджають звідусіль члени комуни - своєрідні народні гуляння з музикою танцями, розвагами і, звісно, з традиційним пивом. Бургомістр комуни Філіппо Смальдіно у вітальному слові розповів про українських біженців, подякувавши громаді за значну допомогу в цій справі. Він також повідомив, що всі кошти, зібрані від продажу випічки на святі, буде спрямовано на допомогу тим прибулим, які потребують додаткових коштів.
Біженці теж підготувалися до свята. Хормейстер із Житомира Олена Малиновська після прибуття до Мюленбека не сиділа склавши руки: вона організувала хор з українських дітей, швидко знайшла партнерів серед німецьких колег. Тож на святі українські діти співали разом зі своїми німецькими ровесниками - українською, німецькою, англійською мовами. Годі казати, як тепло сприйняли наших хористів слухачі. А місцеві ЗМІ розповіли у свої передачах та друкованих виданнях про українців, котрі тепер мешкають з ними в одній комуні.
Берлін.
Майстер-клас із заплітання косичок.
Фото автора.
