Казарма Сумського кадетського корпусу у перші дні війни.

Колись науковці та очевидці допишуть ці сторінки до новітньої історії незалежної України. Але вже нині відомі факти, населені пункти та конкретні людські імена, без героїчного спротиву яких уже у перші години вторгнення рашистів «друга армія світу» не зазнала б таких величезних ганьби і презирства у всьому світі, а українці — майже стовідсоткової впевненості у перемозі.

Долю держави вирішували години

Від багатьох довелося чути, що перемога почалася в Сумах, які стали одним із перших нездоланних форпостів на шляху ворога. Про це сказано вже багатьма державними людьми в Україні, і їхній висновок підтверджують перехоплені телефонні розмови окупантів. В одній із них загарбник переживає жах від самої думки про те, що його військовій частині доведеться просуватися через Суми. «Тут ще нікому не вдалося пройти», — каже він співрозмовнику.

Зустрівши героїчний опір сумчан, загарбники оминули місто та рушили в обхід і на Київ, і на Харків. Хто знає, можливо, саме ці додаткові години та кілометри оптимізували подальшу ситуацію? Завдяки лише кільком сотням патріотів, котрі, не задумуючись, одразу ж стали до бою, Суми врятували самі себе, уникли долі Херсона, Мелітополя і, цілком могло бути, Ірпеня або Бучі. Але нині ще мало хто знає: Суми вистояли завдяки не ідеально організованій обороні, не через професійні дії посадовців та правоохоронців, зобов’язаних захищати земляків, а всупереч їм.

Не завдяки, а всупереч

Колони ворожої техніки ввійшли до Сум уже 24 лютого. Для містян це стало шоком, багато хто запанікував. Одразу виникло безліч проблем та запитань, із якими люди стали звертатися до місцевої влади. І тут раптом виявилось, що її у місті фактично немає. Також кудись поділися співробітники поліції, прокуратури та СБУ. Як згодом з’ясувалося, із багатьох сотень не виїхало лише заледве два десятки силовиків.

Згодом у мережі з’явився скрін наказу керівника обласної поліції Сумщини Сергія Чижа про евакуацію особового складу. Він — без дати і вихідного номера, але з підписом, а у преамбулі — посилання на Указ Президента України № 64 від 24 лютого «Про введення воєнного стану в Україні». Я передивився той указ: ніде не сказано, що поліцейські мають тікати з міста тоді, коли вони там особливо потрібні. Навпаки, зазначається: правоохоронці разом з усіма, у тому числі і з органами місцевої влади, зобов’язані здійснити «заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави». Пізніше керівник поліції пояснював: виїхали із Сум, бо необхідно було врятувати важливі документи, особові справи та бази даних. Згідно з деякими даними, ці матеріали вивезли до Полтави і Черкас, до цієї «спецоперації» було залучено... майже 700 поліцейських та до сотні автомобілів.

Лише через кілька днів, коли стало зрозуміло, що російський «бліцкриг» не вдався, правоохоронці почали повертатися до Сум. Але зробити це було непросто: місто вже перебувало в облозі ворога, там точилися справжні бої. Поверталися у «рідні пенати» міські голови, інші керівники області й обласного центру, коли до них дійшло, що справжня небезпека може бути попереду, бо за втечу доведеться відповідати.

Зброю видавали всім охочим

Оборона Сум повністю лягла на плечі невеличкої військової частини та тероборони, яка на той час ще перебувала у стані формування. Біля військкомату виникла величезна черга добровольців, але там не знали, що з ними робити, і пропонували... проходити медкомісію. Насамперед тим, хто не мав юної зовнішності. Люди обурювались, об’єднувались у стихійні групи та шукали, до кого прибитись. Єдиного організаційного начала у місті не було.

Тим часом найактивніші та найхоробріші, кому вдалося роздобути зброю або хто мав власні «стволи», вже давали рашистам відсіч. Розпочались бої на Курському проспекті — північному в’їзді до Сум та із західного боку, на Білопільському шосе, але найзапекліше оборонялася «Артяга». Містяни називають так заклад, де нині розміщується Сумський кадетський корпус, а колись виховувало офіцерів Сумське вище командне артилерійське училище.

Захисникам міста катастрофічно не вистачало зброї — офіційний підрозділ Територіальної оборони багаторазово розрісся за рахунок добровольців, але у наявності мав лише приблизно тисячу автоматів. Стали думати, де взяти ще, і миттю знайшлися люди, котрі знали, де розміщуються склади Національної поліції, СБУ і Кадетського корпусу. Спочатку записували, що кому видали, а потім процес вийшов з-під контролю. Дехто брав, скільки міг донести — одразу 5—6 автоматів.

Невдовзі це може стати серйозною проблемою: відомий у Сумах громадський діяч, а сьогодні активний тероборонівець Юрій Тищук запевняє, що без обліку десь «гуляють» від 20 до 30 тисяч автоматів.

Колись це буде проблемою, але у перші дні війни по загарбниках могли вистрілити із кожного вікна. Поза сумнівом, вони дізнались про наявність величезної кількості зброї у сумчан, і це стало для окупантів одним із стримуючих факторів.

«Усе вийшло не по-книжному»

Працюючи над цим матеріалом, перелопатив чимало інформаційних джерел та зустрівся і поговорив із багатьма людьми. Далеко не всі погодились щось сказати «на камеру», дехто, особливо посадовці, пообіцяли дати інтерв’ю «одразу після перемоги».

— Ви ж розумієте, що ми діяли поза правовим полем і ще досі не впевнені, що не буде наслідків? — поділився зі мною активний учасник Територіальної оборони.

Чоловік заслуговує на державну нагороду, а не хоче навіть слави. І його можна зрозуміти: закон про участь цивільних осіб у захисті країни, яким усім, а не лише військовослужбовцям, в умовах воєнного стану дозволили знищувати окупантів, почав діяти із 9 березня, а найбільш рішучі патріоти вбивають їх із 24 лютого.

— Мабуть, ви хочете почути про щось особливе, а насправді такого не було, — вважає 62-річний сумчанин Юрій Євтушенко. — Все відбувалось не по-книжному — не так, як колись напишуть. У перші дні «на барикади» вийшли мисливці, хто мав власну зброю, та патріоти, багато хто без жодної зброї.

Юрій — також мисливець, має нарізний семизарядний карабін. Уже пізніше йому видали автомат, а згодом РПГ — ручний протитанковий гранатомет.

— Коли росіяни входили до Сум, хто і як їх зустрічав?

— Спочатку не було нікого! — відповідає співрозмовник. — Їхня бронетехніка навіть на світлофорах зупинялась. Це вже потім усе змінилось. Мене дружина спочатку не відпускала, вдалося вирватись аж 26 числа.

26 лютого Юрій вступив у бій — розстріляли ворожий КамАЗ, одного з окупантів взяли у полон. У стихійно сформованій роті, до якої він приєднався, була на той час приблизно сотня осіб, і таких підрозділів у Сумах уже воювало чимало. А справжня Тероборона, за словами Євтушенка, сформувалась у перші дні березня.

Другий його бій відбувся на виїзді із Сум у напрямку Білопілля: містяни називають цей мікрорайон Тепличним.

— Я поклав у БТР три гранати, але він продовжував їхати. У лоб таку машину не візьмеш — там дуже міцна броня. Все ж, як мені потім розповіли, через 10 кілометрів він зупинився — мабуть, таки вдалося влучити. А другий БТР вони залишили самі.

Третій бій, у якому взяв участь Юрій Євтушенко, відбувся 1 березня неподалік Сум, між селами Верхня Сироватка та Нижня Сироватка.

— Але це вже був перебір, — розповідає він. — Йшло чимало техніки: сім танків, кілька автомобілів, а ми пішли на них удесятьох із трьома гранатометами. Командир мені сказав: твоє завдання — зупинити ведучий танк. Я всадив у нього кілька гранат, але танк не зупинився. Хлопці влучили в автомобіль з боєприпасами, там усе стало вибухати, піхота вискочила з-під тентів і почала по нас строчити. Піднімаю голову, дивлюсь — кілька їхніх машин горять, а наші хлопці лежать.

У списках не значаться

У тому бою п’ятеро патріотів загинуло, четверо дістали поранення. Не зачепило лише Євтушенка. За його словами, загинув і командир — старший сержант-контрактник, житель Херсона Олександр Коржаєв.

— Його рідне місто на той час загарбники вже окупували, тому він був на них дуже злий, — каже Юрій.

Мати 26-річного героя з Херсона, котра приїхала до Сум на похорон сина, залишилась жити у квартирі Євтушенка. Він вважає, що решта четверо загиблих 1 березня — сумчани. Але, як вдалося мені встановити, один із героїв, Володимир Савченко, — житель Нижньої Сироватки. Не так давно його син вирішив взяти у сільраді довідку про те, що батько загинув у бою, але в документі вказали, що смерть сталася на залізниці між селами Верхня Сироватка і Нижня Сироватка. І все: про бойове поранення — жодного слова.

Бій справді відбувся напроти автомобільного мосту через залізницю біля двох сіл, але з довідки можна зробити висновок, що нетверезого чоловіка збив поїзд. Бо офіційно Володимир Савченко не воював, у жодні списки не занесений. Його син із таким резюме категорично не погодився, але щоб скласти правильний документ, свідків виявилось замало: довелося проводити ексгумацію, і вже медексперти зробили висновок, що Володимир Савченко помер від вогнепального поранення, яке дістав у бою.

До речі, немає у списках бійців і Юрія Євтушенка. У травні він пішов з Тероборони — «попросили» через вік. Мені розповіли, що в обороні Сумського кадетського корпусу, колишнього артучилища, одну з вирішальних ролей відіграв відомий активіст і патріот міста 62-річний Сергій Свинаренко. Я попросив приятеля, котрий має доступ до списків тероборонівців, знайти у комп’ютері це прізвище, і виявилось, що Свинаренка там також немає.

Історія повторюється: таке ми вже проходили у 2014 році. Добровольців, котрі за покликом серця і совісті пішли захищати Батьківщину, тільки на початку 2020-го прирівняли до учасників бойових дій, а чиновники, котрі «офіційно» з’їздили у відрядження на Донбас, отримували такий статус без жодних проблем. Раніше таке само відбувалось після Чорнобиля.

Кілька років тому мені довелось займатися долею Сергія Табали. Він — наймолодший український «кіборг», якому не виповнилось і 18 років, коли пішов захищати донецький аеропорт. Нині Сергій Табала — Герой України, дуже відома особистість. Але був час, коли його бабусі довелось боротися з чиновниками, щоб добитися для онука статусу учасника бойових дій.

Сумська область.

Фото з доступних джерел.