Перше і основне — допомога ЗСУ

— Володимире Володимировичу, минув рік, як вас обрано головою обласної ради. На нещодавній прес-конференції ви назвали цей рік — явно через війну — надзвичайно важким і складним. А якщо деталізувати.

— Рік війни, рік великих випробувань... Хоча живемо у регіоні, який більш-менш мирний, але й тут — свої виклики. Внутрішньо переміщені особи, релоковані підприємства, постійна динаміка і бажання допомогти військовим і тим регіонам, які постраждали. Ухвалюється багато нестандартних рішень. Але, вважаю, ми здатні впоратися.

— Своїм основним завданням ви ставили об’єднання всіх депутатів облради. І стверджуєте, що вам це вдалося.

— Я не вперше обраний головою облради. Та перший раз працюю у компанії восьми політичних сил. Але жодна не має більшості. Тож усі повинні домовлятися. І процес домовленостей — основа діяльності, а пріоритети сьогодні — це наша Перемога і мир у державі, підтримка внутрішньо переміщених осіб та закарпатської громади.

Війна, на жаль, внесла свої корективи та ще більше змонолітила фактичну більшість в обласній раді, а не політичну. Коли розпочалася агресія, я висунув пропозицію анулювати на табло напис, до яких політичних партій належить депутат. Ми домовилися з усіма головами фракцій, що політика почнеться після Перемоги, як настане мир. А зараз головне завдання — зберегти державу, її суверенітет і перемогти ворога.

— Тепер перейдемо до триєдиного, скажемо так, вашого пріоритету: допомога військовим, ВПО і закарпатській громаді. Що основне, серед першого?

— Перше і єдине — допомога військовим. Адже від того, як вони зможуть оберігати і відвойовувати наші території, напряму залежатиме і життя України та Закарпаття. Тому допомога воїнам — це наш найвищий пріоритет. І щодня робимо все можливе, щоб їм допомогти: чи це харчування, чи автомобілі або генератори. Ми постійно тримаємо контакт із підрозділами.

Також майже 80 мільйонів гривень з обласного бюджету виділено на допомогу теробороні. Те, що тут працює соціальна сфера, діти ходять до школи, студенти — в 
аудиторії — це завдяки хоробрості й стійкості наших воїнів.

— Понад півтори сотні каміонів гумдопомоги від зарубіжних друзів ви розподілили для прифронтових регіонів України...

— Основану масу ми вантажили у залізничні вагони, разом з ОВА здавали на військовий хаб, а деяку частину залишали тут, щоб розподілити між тими ОТГ, які прихистили внутрішньо переміщених осіб. Адже не всі ОТГ мали змогу забезпечити харчування в перші дні, коли не було ясно, хто кому яку має надати допомогу, хто де має реєструватися. Люди просто їхали і їх селили у школи, спортивні зали, бібліотеки... Адже багато хто втікав від ворога з однією сумкою з документами або навіть без них. То був найважчий період — перші три місяці. Але у нас є закордонні друзі. Жоден із наших партнерських регіонів не відмовив, і все, що ми по-
просили, — ми отримали.

— Отже, традиційна співпраця і нові зв’язки із закордонними містами і регіонами під час війни розширюються і поглиблюються?

— Так. Моя філософія та ідеологія як політика полягає в тому, що ми, закарпатці, повинні повертатися до Європи. Для нас це шлях назад, а не шлях у щось нове і невідоме. А дорога до своїх родичів, знайомих, близьких — до тих держав, з якими ми були до 1946 року в тій чи іншій конфігурації, щоправда, не завжди, вигідній для нас. Тому, аби інтегруватися в європейське суспільство, існує декілька головних чинників. Ми повинні проводити реформи, змінювати себе. А найголовніше — змінювати менталітет, який знищувала радянська машина, вбиваючи в голову людей зовсім інші стандарти, які не є природними, які не створюють ґазду на землі і подвір’ї, які практично все закарпатське після 1946-го знищили.

Як це зробити? Є багато різних шляхів. Можна читати лекції, проводити семінари, форуми. Але є практичний шлях: показати закарпатським поліцейським, як працюють чеські поліцейські; пожежникам і рятувальникам — як працюють їхні угорські колеги. А голові ОТГ з одного регіону показати, як працює голова з прикордонного регіону, спонукати їх до співпраці і дружби. Щоб кожен зрозумів: пасує нам ця модель чи ні. Ми пройшли Майдан, Революцію Гідності, ми обстоюємо і боремося за Україну майбутнього. Нам треба змінити свій менталітет, щоб ми були готові до правил, які існують в ЄС. Це перше.

Друге: у нас є унікальний шанс не допустити тих помилок, які пережили вони. Це насправді дуже важливо. І перейняти той досвід, з яким із нами залюбки діляться.

Наведу такі прості цифри. Якщо брати стабільний час і розвиток, то Чеська Республіка провела територіальну реформу у 2000 році, Польща — у 1999-му, Угорщина — 2001-го. Тобто у нас із ними 20 років розриву у всьому, бо ми зробили реформу у 2020 році. Але враховуючи, що ми можемо використати якусь їхню модель, опосередковану або наближену до нас, але вже з філософією Європейського Союзу, європейських цінностей, то ми могли б за 5—6 років упоратися.

Житло для переселенців — через банк землі і банк майна

— ВПО розміщені у всіх районах. Тепер за допомогою іноземних партнерів, як відомо, ремонтується ціла низка гуртожитків.

— Ми всі, не лише я особисто, не лише керівництво облвійськадміністрації, а й міські і голови ОТГ розселяли людей.

Але хотів би повернутися до функціонування держави. Ми провели децентралізацію. Так? На чиї плечі лягли у перші дні війни питання з військовими: кого в що одягнути, куди відправити, питання поселення? Усе лягло на плечі місцевого самоврядування, і потрібно розуміти: реформа, можливо, не ідеальна, але вона успішна, тому що місцеве самоврядування взяло на себе найголовніший і найперший удар.

Поки державні органи влади не розуміли, що робити, поки в Києві з’ясовували, як оборонятися, то місцеві органи самоврядування вже повинні були діяти: розселяли переселенців будь-куди, де була можливість і де б люди мали більш-менш пристойні умови. На Закарпатті, до прикладу, кожному дали, що називається, шматок хліба і дах над головою. І керівники сіл, міст були ті перші невидимі воїни, які вимушені були, бо їх обрав народ, негайно ухвалювати рішення і за них та наслідки відповідати.

Нас чекає важка і непрогнозована зима, і скільки людей ще прибуде на Закарпаття, щоб уберегтися від холоду, — один Бог знає. І, зважаючи на ту ситуацію, яка мала місце в лютому-березні, маємо бути готові.

Та, роблячи це за підтримки міжнародних партнерів, завжди дивимося у перспективу: що буде далі, коли настане мир? Ми ухвалили стратегію: у час війни і після війни. Тобто, що буде з тими вкладеними мільйонами євро сьогодні — а ми це розуміємо і це має слугувати внутрішньо переміщеним особам — і що буде з цим відремонтованим майном завтра? Усі оновлені гуртожитки профтехучилищ та інші будівлі, де зараз проживають ВПО, як можемо використати згодом? Тому кожен проект, який здійснюємо разом з іноземними партнерами — через це нам довіряють кошти, бо ж не всюди дають — слугуватиме в майбутньому нашим громадянам.

Плюс дуже хороші ідеї, відпрацьовані разом з ОВА, мають назву «спільні проекти». Тобто релоковане підприємство мусить мати привезених працівників, інженерно-технічний персонал. Цим людям треба десь жити. І вони готові платити податки в обласний і місцевий бюджети.

Тому, маючи вільну земельну ділянку — а ми і військова адміністрація створили «Банк землі» і «Банк майна», — можемо (сьогодні закони це дозволяють) з обласної і місцевої казни і за кошти підприємства будувати житло для ВПО з подальшою компенсацією з бюджету цих коштів. Таким чином економіка Закарпаття стає сильнішою, наш край економічно зростає, тому це теж один з інструментів, який ми відпрацювали, Він дуже ефективний і зараз використовуємо його для збільшення житлового фонду.

— І ще додам: західні експерти кажуть, що українці так одностайно стали на захист своєї держави ще й тому, бо згадана нами реформа, децентралізація сприяли зміцненню патріотизму і ролі громадянського суспільства.

— Перше і головне: всі бояться, а правильніше сказати — боялися росіян. Спочатку і ми, і Європа, і США. І в нас, напевно, вже не було б держави, якби наш Президент виїхав з Києва тоді, коли його вмовляли. Тому найбільша і найпотужніша заслуга в тому, що ми зараз маємо можливість чинити спротив, що ми відвойовуємо свої території, — це заслуга Президента. Як і в тому, що у нас функціонує держава, що ми зберегли Київ — серце України.

— Приємно констатувати, що Закарпаття, мабуть, єдиний регіон, де під час воєнного стану не оголошувалася комендантська година. Це, так би мовити, «заслуга» глибокого тилу чи вмілі дії влади?

— Нам, закарпатцям, пощастило з головою обласної військової адміністрації (Віктором Микитою.— Авт.), який був призначений напередодні війни і є працівником спецслужб, має досвід і розуміє, що і як відбувається, яким чином можуть диверсійно-розвідувальні групи потрапити до області, створювати в суспільстві ті чи інші речі, які починають розхитувати регіон зсередини і ззовні. Він досвідчений оперативний працівник, який разом із військовими чітко вибудував стратегію: ми повинні фільтрувати всіх на в’їзді в область.

Друге: всю безпеку забезпечує виключно поліція — не військові, не ТРО, не будь-які загони чи місцеві патріоти. На будь-яких блокпостах, установлених на Карпатських перевалах, головним завжди був поліцейський. Існує п’ять реальних в’їздів на територію області, а на кордонах — під дванадцять, через які можна виїхати. Тому ті кордони захищені нашими і правоохоронцями країн Європейського Союзу. А ці п’ять ми з поліцією контролюємо. Тому доцільності в комендантській годині не було.

— Як би ви оцінили стосунки облради і облвійськадміністрації?

— Стосунки непрості. Не можна сказати, що у нас, як у раю, і всі один одного люблять. Виникають постійні дебати, суперечки, але це нормально і ми знаходимо компроміси. Результат: обласна рада підтримує адміністрацію в тому, що вона має зараз можливість оперативно управляти обласним бюджетом. При цьому керівник ОВА проводить постійні зустрічі з головами фракцій, і всі фінансові та адміністративні рішення, які він планує проводити, проходять через комісію обласної ради, тобто є повне розуміння в депутатів, що робиться з коштами, і є спільна робота.

— А наскільки відчуваєте сприяння у розв’язанні важливих питань регіону, руку допомоги народних депутатів України від Закарпаття і кого саме?

— Звичайно, депутати-мажоритарники більш активні, ніж депутати-«списочники». Це, зокрема, депутати Роберт Горват, Василь Петьовка, Михайло Лаба. Я не кажу зараз про політичні партії. А кажу, хто на місцях має тісний контакт з ОТГ — найбільш активні Владислав Поляк, Валерій Лунченко. Зараз у нас у всіх — від Верховної Ради до сільської — мета одна: перемогти загарбника і зберегти державу.

— Нині четверо депутатів облради від початку агресії одягнули військову форму і служать в армії, чимало обранців — волонтери...

— В теробороні воюють Федір Шандор, відомий як професор з окопів, Денис Ман, у Хустському батальйоні несе службу Василь Якубець, у ЗСУ — Степан Деркач.

Адмінреформа — це не теплі крісла і висока платня...

— Ви чимало сприяєте розбудові й посиленню управлінської складової в ОТГ...

— Під час військового стану все працюватиме, як працювало. Сьогодні треба перемогти. Аби настав мир з якнайменшими втратами військових, майна, цивільних. Це головне.

Але насправді бачимо досить неефективне функціонування деяких ОТГ і зовсім незрозумілим є ефект їх створення для простого громадянина. Про це мають говорити спочатку громадяни, а потім керівники громад.

Можемо зробити таку порівняльну річ. Ми живемо в Ужгороді і бачимо картину навколо. Ужгородська районна державна адміністрація до реформи — це десь сотня управлінців з мізерними зарплатами, постійні скарги на хабарі, скандали, недоліки... Але якось школи, садочки, музичні школи тощо працювали, все рухалося — погано, по-радянськи, але якось їхало. Неправильно їхало, однозначно потрібна була реформа. Що сьогодні на території Ужгородського району? Створилися Чопська, Сюртівська, Добронська, Холмоцька, Баранинська, Середнянська, Оноківська ОТГ... Апарат кожної ОТГ — приблизно такий, як апарат райдержадміністрації, але оплата праці збільшена в рази, навіть подекуди в десятки разів. Люди це знають. Кошти витрачаються на організацію роботи. Роботи для добробуту громадян.

Тепер скажіть, будь ласка, чи приносять ці сотні чиновників такий само ефект, який приносили в райдержадміністрації, де на управління такою ж територією виділялися державою і витрачалися суми разів у 30 менші?

Тепер собі уявіть: якщо вийти на абсолютні цифри, то на ці кошти можна сяк-так утримувати всі дороги у цьому районі.

Тому реформою ресурс був наданий, усе було зроблено правильно. Але ресурс, який надали у вигляді місцевого податку мав стимулювати голів ОТГ не до дерибану земельних ділянок, а до залучення на ці земельні ділянки інвесторів, створення нових робочих місць. Збільшення самої економіки.

Це відбулося далеко не у всіх ОТГ. Ніхто не може сказати, що умовно якась ОТГ в Ужгородському районі віддала за гривню гектар землі, створила тисячу нових робочих місць і бюджет отримав колосальні кошти. Цього просто не відбулося, а саме це і було головним завданням реформи.

Так, надати людям інструмент працювати і залучати, створювати, генерувати, шукати інвестиції, партнерів і створювати робочі місця для громадян та розвивати ОТГ. Воно пішло іншим шляхом — підняли собі заробітні плати, сіли у кабінети, попили кави. Створили ще двадцять відділів, які незрозуміло чим займаються. А сьогодні бачимо дуже чітко, що у нас є великі, страшенні прогалини в освіті — і шкільній, і позашкільній. І дошкільна проблемна.

Заклади позашкільної освіти є з 64 ОТГ в дев’яти. Інші навіть не розуміють, що це таке. Це один із таких маленьких прикладів, я не кажу про закриті музичні, спортивні і школи мистецтв. Їх ми почали втрачати. Так, вони неправильно функціонували, але наше завдання не знищити їх і створити чиновників з високими заробітними платами. Їх слід модернізувати, зробити кращими для дітей...

Ми повинні перемогти в цій війні і тоді прорахувати, як діє сьогодні чиновник в інтересах того чи іншого громадянина України і чи є сенс громадянину утримувати армію тих чиновників, яка сьогодні створена в ОТГ Ужгородського району? І так можемо йти далі по всіх районах. Ужгородський взято за приклад. Я думаю, що схожа історія буде і в інших територіальних громадах.

Критерії, які тоді надали, були дуже демократичними. Ці ОТГ очолили люди, які сиділи в сільських радах. Один став головою, інший в нього замом. Це не турбота про громадян, а піклування про свої інтереси: вони об’єдналися, щоб залишити за собою робочі місця, без стимулу належно працювати. Тобто ми про це будемо говорити, але після війни. І дуже серйозно!

— Незабаром Новорічно-різдвяні свята. Що хотіли б побажати краянам?

— Сьогодні я б усім побажав Перемоги і миру.

ІЗ ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»

Володимир Чубірко народився 12 жовтня 1976 року в Ужгороді. 2000-го закінчив економічний факультет Ужгородського державного університету, спеціальність «Фінанси і кредит»; у 2008-му здобув кваліфікацію магістра права, у 2021 році — фах «Конституційне право; муніципальне право». Кандидат юридичних наук. Працював керівником комерційних підприємств, директором ТОВ «Росток» і благодійного фонду «ВіЗа».
Депутат обласної ради п’ятого та шостого скликань. 31 жовтня 2014 року. став головою Закарпатської обласної ради шостого скликання. 2020 року обраний депутатом обласної ради восьмого скликання від політичної партії «Рідне Закарпаття». 
25 листопада 2021 року обраний головою обласної ради восьмого скликання.
Одружений, виховує чотирьох дітей.​

Ужгород.

Фото прес-служби облради.