А звідки їм про це знати? Адже в той час, як у зарубіжній пресі вбивство С. Бандери, організоване кремлем, викликало широкий резонанс, радянські ЗМІ цю подію майже «не помітили».
Порівняльний аналіз воєнних злочинів радянського режиму проти України та їх приховування показує подібність нацистського режиму Гітлера та рашистського режиму путіна.
Аналогії із вчиненими росією проти України злочинами проходять через усю історію українсько-російських відносин. З початком Другої світової війни, коли після «брудершафту» двох диктаторів Гітлера і Сталіна («Пакт Молотова-Ріббентропа») була «розібрана» Польща і червона армія взяла під контроль Західну Україну, там почалася «радянізація», а фактично «деукраїнізація» населення (для сучасних російських ідеологів те саме, що й «денацифікація»).
Тоталітарні ідеології, що призвели до багатомільйонних жертв (комунізм і його радикальний прояв більшовизм, фашизм, націонал-соціалізм/нацизм), достатньо вивчені. Як різновид радикальних ідеологій без осмислення досі залишився рашизм, який дехто намагається ототожнити з фашизмом, що, на мою думку, не є зовсім коректним.
Професор О. Лисенко вважає рашизм різновидом радикальних ідеологій, що практично вже століттями працюють у росії. Найголовніші його прояви — сталінізм і путінізм. Рашизм, як і комунізм, потребують правової оцінки і мають бути засуджені на міжнародному трибуналі, як і нацизм. росія не засудила комунізм, тому естафета від більшовиків до путінського рашизму є нерозривною. путінізм — це етап розвитку російського імперіалізму.
Програма росії щодо України опублікована 5 березня 2022 року російським політтехнологом т. сергєйцевим у статті «Що росія має зробити з Україною». У дещо видозміненому варіанті вона переспівана екс-президентом рф д. медвєдєвим. Головне в них — демілітаризація, денацифікація, деєвропеїзація, а фактично деукраїнізація, тобто знищення України. Отже, мова йде про порушення Конвенції ГА ООН з попередження геноциду (1948).
Візьмімо резонансні факти, які стали об’єктом найбільших фальсифікацій з боку ще радянської історичної науки. Так, здійснені в перші дні після нападу Німеччини на СРСР злочини НКВС у Львові намагалися «повісити» за допомоги наклепів на перший Український курінь (батальйон) «Нахтігаль». Детальний аналіз подій у Львові в перші дні після відступу з міста радянських військ і евакуації силових каральних органів подає М. Кальба як очевидець цих подій. Головне в «замітанні» слідів каральних радянських органів, на його думку, зводилося до того, щоб за допомогою наклепів обвинуватити «Нахтігаль» як колаборанта Німеччини і винуватця мордування польських професорів і євреїв у Львові в липні 1941 р. Також і німецький воєнний історик П. Леверкугн свідчить про непричетність українського куреня до трагедії. На Нюрнберзькому процесі СРСР зробив невдалу спробу перекласти вину за злочини, вчинені радянськими каральними органами стосовно українців на західноукраїнських землях, на нацистський режим III Рейху.
Масштаб маскування злочинів радянського режиму мав широку географію. Державна комісія, яка розслідувала воєнні злочини нацистів, наголошувала, що гітлерівці послуговувалися у Львові тими самими методами, що й проти польських офіцерів у Катинському лісі. За офіційною радянською версією, розстріли польських громадян у Катині було здійснено пізніше, а саме в 1941 р., німецькими окупаційними військами. Аж у 2010 р. держдума рф офіційно взяла на себе відповідальність за катинський розстріл 1940 р.
Жертви радянського і нацистського терору мають одного ката — людиноненависницьку ідеологію та імперське мислення, печерний шовінізм. «Не відомо, хто кого вчив…» — справедливо зауважує М. Кальба. Як німецькі нацисти ретельно приховували сліди своїх злочинів, так само діють сьогоднішні рашисти.
З метою замітання слідів злочинів радянського режиму на початку німецько-радянської війни, коли в тюрмах Західної України було виявлено десятки тисяч замордованих людей, а також для дискредитації уряду ФРН, через 20 років після Нюрнберзького процесу в Східній Німеччині розпочався судовий процес, який мав «довести» причетність до зазначеного терору Т. Оберлендера (тоді — міністр переселенців і воєнних жертв уряду ФРН). москва висувала звинувачення і українському куреню «Нахтігаль», до якого мав стосунок Т. Оберлендер.
У контексті означеної операції з прикриття своїх злочинів і перекладання вини на іншу сторону 15 жовтня 1959 р. було скоєно вбивство С. Бандери. М. Хрущов вважав його особистим ворогом. На провідника ОУН до того було вчинено вже чотири замахи (1947, 1948, 1952, 1953). Судовий процес над вбивцями Степана Бандери розкрив «перед усім світом злочинні методи большевицької москви, застосовані супроти України і супроти борців за її визволення поза її межами», — підкреслюється у виданні «Московські вбивці перед судом» (Мюнхен, 1965).
Розвиваючи фальшиву версію, у теракті проти С. Бандери радянська пропаганда звинуватила члена проводу ЗЧ ОУН Д. Миськіва, який перебував у той час в Італії, а невдовзі помер. У «справі Оберлендера» поширювалася думка, що вищий німецький чин прибрав свідка, «який забагато знав про злочини, заподіяні Оберлендером». «Безперечно, — зазначають автори книги «Московські вбивці перед судом», — що для Москви моральне знищення якогось видатнішого західнонімецького політика чи державного мужа є корисне. Але в жовтні 1959 р. їй ніяк не йшло про особу Оберлендера. Він мав тільки послужити для її важливішого пляну: морально знищити неживого Провідника ОУН, сл. п. Степана Бандери, і дальшого нищення українського визвольно-революційного руху.
Мав послужити якраз тим, що він випадково був зв’язковим старшиною в відділі українських націоналістів, які 29 червня 1941 р. вступили до Львова».
Поряд з безпосереднім вбивцею С. Бандери кілером КДБ Б. Сташинським на лаві підсудних опинилися, по суті, вся більшовицька партія, все керівництво СРСР. У мотиваційній частині судового вироку, зачитаному 19 жовтня 1962 р. на процесі в Карлсруе значилося: «Політичне керівництво Совєтського Союзу, керівництво великодержави, яка пишається своєю історією і цивілізацією (…), це керівництво, як член Об’єднаних Націй, підтримує коректні дипломатичні відносини з Німецькою Союзною Республікою, вважає доцільним здійснювати на території Союзної Республіки вбивства з допомогою отрути, виконане як державне доручення з наказу уряду. Будучи переконане, що злочини залишаться прихованими, совєтське керівництво вдаряє (…) себе самого в обличчя (…). Однак кожне політичне вбивство в кінцевому висліді б’є його організатора так само, як політична брехня».
Засудження радянського комуністичного режиму було морально-етичним, політичним, але не кримінальним. Принцип невідворотності покарання, був застосований лише до Б. Сташинського, безпосереднього вбивці С. Бандери. А питання щодо відповідальності вищого політичного керівництва СРСР як замовників вбивства залишилося відкритим. Наявні на той час, та й донині, міжнародно-правові механізми не дали змоги покарати кремлівську верхівку як з політичного, так і з процедурно-процесуального характеру. Це може зробити лише міжнародний спеціальний Трибунал.
Очільники СРСР поширювали маніпулятивну брехню про вбивство очільника ОУН, писали також про «самогубство Степана Бандери» і очорнювали життя і діяльність Провідника ОУН. Один з лідерів ОУН Я. Стецько з цього приводу писав: «большевики (…) вперто твердять, що українські націоналісти вислуговувались німцям і договорюються навіть до таких ідіотизмів, що сл. пам. Степан Бандера казав німцям замкнути себе в німецькому концтаборі, щоб створити довкола своєї особи авреолю мученика». Так само російські окупанти вісім років вводили в оману весь світ, мовляв, «их там нет», а українці воюють між собою.
Для порівняння методології фальсифікації злочинів ми обрали саме історію з «Нахтігалем», бо вона довгі роки використовувалася радянською і сучасною російською пропагандою для розпалювання протистояння в українсько-польських відносинах, а вбивство С. Бандери мало за мету скомпрометувати західнонімецький уряд, внести розкол в український національно-визвольний рух, очорнити його в очах Заходу.
Нинішня позиція Європи стосовно війни рф проти Україні свідчить, що Захід таки побачив політику подвійних стандартів, злочинну методологію рашистів.
Богдан АНДРУСИШИН, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії держави і права Українського державного університету імені Михайла Драгоманова.
Фото з похорону С. Бандери (1959). Нами встановлено, що автор фотографії — член ОУН Г. Комаринський (1921—2019). Оригінали знаходяться в родинному архіві його сина Б. Комаринського. Знімок публікується вперше.
