Це лише невелика частина великої дружної родини.

І це тільки по лінії однієї доньки Наталії. Чималенька родина, проте дружна і любляча. Раніше всі вони зустрічались у батьківській оселі на дні народження та свята. А щовесни і щоосені з’їжджались у рідне село допомогти батькам саджати чи вибирати город. Об’єднала всі п’ять поколінь їхньої родини під одним дахом повномасштабна війна.

Їхній будинок по вулиці Миру у селі Гайове, що в Олександрійській громаді на Кіровоградщині, у 1972 році збудували Галина Василівна Фундовна та її чоловік. Подружжя колгоспників переїхало сюди із сусіднього села Голикове працювати в радгоспі, який на той час був одним із найзаможніших у районі. Отримали тут квартиру, у якій і тіснились кілька років. Місця було мало — лише дві кімнати, а мали двох доньок — Наталію та Віру.

Тож і взялися зводити дім, щоб і просторо було, і господарство тримати та город.

Рідне гніздечко для дочок...

Тут Фундовні одружили дітей, тут виросли внуки і правнуки, а нині робить перші кроки ще й один із праправнуків.

Нині найстаршій у родині Галині Василівні вже 86. Давно немає її працьовитої половинки — Семеновича. Покійна вже і донька Віра. Її чотири доньки зі своїми родинами мешкають по всій Кіровоградщині: хто в Єлизаветградці, хто в Михайлівці, хто в Кропивницькому. Але про рідні батьківські краї не забувають.

Друге покоління родини має прізвище Лещенко. 73-річний зять Віталій Сергійович родом із Рівненщини — з Острозького району. В Олександрівський приїхав молодим хлопцем після служби в армії на заробітки. У Гайовому, у сільській бібліотеці, пригледілась йому спокійна та приваблива Наталка.

«Я дуже люблю літературу. Прийшов у бібліотеку, дивлюся — дівчина така гарна. Всі витанцьовують біля клубу, «шпарять» під гармошку, а вона сидить тут, книжку вибирає. Кажу їй: «Проведу тебе додому увечері...», то так і почали зустрічатись», — пригадує Віталій Сергійович. А ще багато жартує про те, як Наталія Миколаївна «прилипла до нього міцно», що так за все життя й не зміг відірватись. 

Через рік після знайомства згуляли весілля. А ще через рік народилась перша донька Таня. Через сім років — друга — Катя. Жили спочатку з дітьми у квартирі, працювали у радгоспі. Віталій усе життя шоферував. У 1986-му ліквідовував аварію на Чорнобильській АЕС, має третю групу інвалідності. Наталія працювала на кухні, в городній бригаді. Була однією з кращих у районі доярок — подружжя зберігає її відзнаки за відмінну роботу.

...і для внуків

Довго Лещенки жили неподалік від батьків, у квартирі, якою їх також наділив радгосп. А коли мама Галина Василівна залишилась сама у великому будинку, то перейшли жити до неї — дім та двір великі, місця всім вдосталь.

Але власне будівництво не припинили. Так усе життя і будуються — то коридор розширили, то дах замінили... Жартують, що дідик (так у родині називають Віталія Сергійовича) ніяк не може забути про кваліфікацію будівельника.

А загалом без діла Лещенкам сидіти ніколи — городу соток п’ятдесят, у господарстві — корови, свині, кролі та птиця. Поки хазяйнували, доньки-помічниці повиростали, школу закінчили, вищу освіту здобули.

Старша донька Тетяна в рідному Гайовому працювала директором місцевого клубу. Тут народились її доньки Мар’яна та Дарія. Та доля склалася так, що Тетяні довелося їхати в столицю на роботу. Із собою туди забрала і доньок. Там жінці вдалося знову налагодити особисте життя, знайти коханого чоловіка Ігоря. Їхньому синочку Святославу — шостий рік.

Менша донька Катерина — майстер-кондитер, бухгалтер. Деякий час працювала в Києві, та все ж повернулася у рідне село. Разом із чоловіком Віталієм та дітьми Віталиком, Андрійком, Софійкою і Зорянкою мешкають у батьківській оселі.

Повернулися через війну

Найстаршим онучкам Лещенків Мар’яні і Дарії — 29 і 26 років. Дарія разом із чоловіком Давидом та синочком Матвійком живуть у Києві.

Про щасливе майбутнє у великому місті мріяли і Мар’яна з чоловіком Романом. На жаль, горе не оминуло родини. Торік, захищаючи Україну на Донеччині, біля Волновахи Роман загинув. Війна забрала його життя, навіть не давши можливості побачити Захарчика, який народився через півтора місяці після таткової загибелі.

Роман був досвідченим військовим, брав участь в АТО, тож уже на другий день після початку великого вторгнення знову пішов воювати добровольцем. Мар’яна була вагітною на крайніх термінах. Народжувала вже вдовою, не в столиці, де молоде подружжя проживало, а в Олександрівці. Тож першим домом для найменшого в родині хлопчика теж став будинок на вулиці Миру.

«Перший місяць ми нікуди не виїжджали. Я казала чоловікові, що нікуди не поїду. Та коли ворог підійшов ближче, чоловік сказав, що я повинна подумати про дітей і вагітну Мар’яну. Дав нам 12 годин на збори, щоб взяти все необхідне і поїхати до батьків у село. Батьків лякати не хотіли. Зателефонували їм уже зі Сміли. Питаю, що там на вечерю у вас? Кажуть — кров’янка та картопля. То чистьте картоплі на два кілограми більше, бо ми їдемо до вас», — згадує Тетяна.

Де добрі люди, там хата нетісна

Так кажуть у народі. А тим паче — батьківська хата, де знайдеться місце кожному. Так до середини осені всі купою і жили. Лише у жовтні торік Тетяна з дітьми повернулася до Києва. Знову зібралися всі разом на Великодні та поминальні дні. Будинок просторий, подвір’я широке, господарство чималеньке, город величезний — вистачає всім і місця, і справ. Така родина як стане робити — і землю розірвати можуть. Гуртом їсти варять, стіл накривають, гуртом і посуд миють. Усі разом за оселею доглядають і діток няньчать. Разом працюють, разом і відпочивають. У цьому секрет злагоди у великій родині.

«Скажу відверто: як зранку встану — тихо, немає нікого, тільки ми з бабою удвох, — жартує дідик. — А як сідаю снідати, то мені за великим столом місця не вистачає. А як порахувати по селу, скільки у нас кумів, братів та сестер, то двору на всіх не хвате, треба балаган ставити».

Жартувати дідик полюбляє. Не дарма ж його ще молодим чи не на кожне весілля в селі старостою брали. Про ті часи він може розповідати багато. Так само багато розмірковує і про нинішню війну. Вона, каже, світ йому перевернула.

Справжні цінності

Велика родина активно допомагає переселенцям. Передали через волонтерів великий ортопедичний матрац, постільну білизну, телевізор, багато одягу, посуд, продукти. Кажуть: нам пощастило — було куди приїхати до батьків, а в цих людей немає нічого.

Берегиня роду Галина Василівна у свої 86 знає, що у своїй родині вона найбагатша. І не про гроші мова! Має бабуся шістьох онуків, тринадцятьох правнуків та трьох праправнуків. Справжнє багатство — увага, любов і повага від них.

У своїй великій і просторій оселі вона завжди чекає на кожного — під дахом цього міцного будинку помістилося п’ять поколінь, поміститься і більше. Головне, щоб був мир в Україні і порозуміння в родині.

Кіровоградська область.

Фото надано автором.