Свого брата-сироту єдина його сестра Надія бачила востаннє на своєму весіллі у жовтні 2014 року. У січні 2015-го під час захисту Донецького аеропорту боєць загинув. Обгоріле тіло вивезли аж через місяць. Під номером 872 воно опинилося в могилі в місті Дніпро майже на рік. Знадобилася купа часу та 12 експертиз ДНК для встановлення особи загиблого. «Кіборг» посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту».
«Востаннє Микола телефонував на Водохреще, 19 січня 2015-го, — пригадує Надія Самак. — А через кілька днів мені повідомили, що брат того ж дня загинув. Ми виросли сиротами: мама померла під час мого народження, а батько — через два роки. Мене віддали батьковим родичам у нашому селі Баня Березова, а братика забрала рідня по маминій лінії до сусіднього села Текуча. Бачилися ми нечасто: лише як наші опікуни сходилися в гості».
Після школи Микола розірвав опікунство і вступив до Івано-Франківського фізкультурного технікуму. Прагнув бути атлетом, як батько, який мав звання майстра спорту з боротьби. В серпні 2014 року юнак був мобілізований, а в жовтні підписав контракт із ЗСУ. Служив стрільцем зенітно-ракетного взводу 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади.
«Я пам’ятаю наші з братом розмови, кожну нашу зустріч, — розповідає Надія. — Пригадую наші дитячі плани, мрії на майбутнє, смішні суперечки (хто буде натирати картоплю на деруни)... Як Микола навчав мене жити і завжди хвилювався, щоб не дати якийсь поганий приклад. Дуже приємно згадувати ці моменти й водночас боляче, що ніколи більше не повторяться. Найтяжчим є те, що наше спілкування тривало так мало. І як нині хочеться поділитися з братом якимись радощами чи проблемами!..»
Надя іноді тішить себе ілюзією, що брат живе десь далеко і вона може написати йому листа. Тільки чекати відповіді, на жаль, безглуздо... Тепер про Миколу вона розказує своїм дітям Андрійкові та Аліні.
Спочатку Микола Самак числився як зниклий безвісти. Лише через місяць його тіло, як і тіла загиблих побратимів, вивезли з розгромленого вщент терміналу Донецького летовища.
«Очевидно, Надійка надто сильно сподівалася побачити брата живим, бо експертиза двічі не змогла виявити схожість ДНК, — розповіла подруга їхньої покійної матері Калина Шпанюк-Атаманюк. — Лише після ексгумації тіла батька, завдяки аналізу ДНК на генетичну сумісність, вдалося розпізнати тіло Миколи. Це сталося майже через півтора року після його загибелі. Тяжка доля, тяжка смерть, довга дорога додому...»
Івано-Франківська область.
Фото надано Надією Самак.
