«росія» є грецьким відповідником слова «Русь». У середні віки, у «Повісті минулих літ», «Русь» використовується винятково як збірний іменник на означення привілейованої військової групи населення Придніпров’я. Щодо держави вживався термін «Руська земля» і за всіма літописами, зокрема Новгородськими, «Руська земля» стосувалася тільки території України. До того ж було два значення: вузьке та широке. У вузькому значенні «Руська земля» — це Київщина, у широкому — Київщина, Чернігівщина та Переяславщина.

Однак зовні, для означення Київської держави, справді вживався термін «Rus». Зокрема таку назву Київської держави маємо в німецьких та польських середньовічних джерелах. Після монгольської навали політонім «Русь» застосовується до Великого князівства Литовського і Руського, як воно офіційно називалося. На території сучасної росії існувала Новгородська земля (республіка), анексована москвою внаслідок московсько-новгородської війни 1477—1478 рр., коли московити вчинили криваву різанину новгородців і фактично знищили окремий слов’янський народ — словен, що можна розглядати як один з перших актів геноциду з боку москви. Також існували велике князівство московське, велике князівство тверське, рязанське князівство тощо. І лише в XV столітті, з початком зовнішньої агресії на країни Східної Європи, москва починає до себе вживати і назву «Русь» для обґрунтування зовнішньої загарбницької політики, такий собі перший варіант «руского міра».

Галичина після входження до складу Польської Корони дістає назву Королівства Руського, згодом Воєводства Руського, від чого й утворюється етнонім «русин», а не прикметник «русскій», як у московитів. Слово «росія» починають вживати українські гуманісти на книжне, поетичне означення України. Таке вживання побутуватиме до XVIII ст. включно, з другої половини XVII століття, завдяки київським книжникам, ця поетична назва буде прикладатися і до московщини. Тому, коли у 1721 році петро I проголосить утворення імперії, спершу вона називатиметься «всеросійською» і лише згодом стане «унітарною» — російською.

Московити доклали величезних ресурсів та зусиль, щоб поширити в світовій історіографії та загалом культурі самоназву «Русь». Тому, коли Драгоманов наполіг саме на назві Україна, це стало вічним вододілом між Україною та московщиною. Звідси й небезпека використання в назві «Україна» якихось додатків, на кшталт «Україна-Русь», адже тоді Україна стає частиною якоїсь уявної великої Русі. Однак це не заважає вживати щодо сучасної росії назву московщина. Так, греки й досі називають Францію Галлією, чехи Австрію — Ракушкою, а поляки Італію — Влохами, назву ж «Русь» прикладали винятково до власної української середньовічної історії. Самоназвою ж була і залишається «Україна». Це найтиповіша самоназва для слов’янської країни, що походить від кореня «край».

У Києва і Дніпра метрика з тризубом

Київ як місто — політичний центр землі полян — виник наприкінці Х ст. Однак з’явився він не на порожньому місці, як всі московські міста, а на місці давніх поселень, що сягали ще початку нашої ери. Літописець записав дві легенди про заснування Києва. Згідно з першою, Київ був заснований князем Києм і названий на його честь. Кий, за літописом, ходив на Константинополь і навіть мав аудієнцію у візантійського імператора. Це в той час, коли на московщині навіть жаби не квакали. Згідно з другою легендою (вірогіднішою), Київ був заснований на місці Києвого перевозу. Тут перевіз означає активне торгово-господарське життя регіону, і це знову ж у той час, коли на московщині жодного культурного чи господарського життя не було.

Як центр могутньої й великої східноєвропейської держави Київ притягував до себе мешканців усієї країни, але основний склад його населення, безумовно, — поляни-українці. Про це свідчать зокрема писемні та епіграфічні пам’ятки, наповнені елементами живої української розмовної мови.

Лише після 1654 року в Києві з’являються московити, але й вони довгий час живуть окремо — у московській фортеці неподалік Софії Київської. До середини XIX ст. у Києві на Подолі панувала українська мова, а «на горі» — польська. Поділ і далі залишався українським, «гора» ж на початок ХХ ст. завдяки цілеспрямованій політиці російської імперії значною мірою була зрусифікована.

До 1934 року російські окупанти-більшовики не наважувалися перенести осідок уряду з Харкова в Київ, оскільки там були потужні українські унрівські традиції. Тому Київ ніколи не був «русскім», він був лише зрусифікованим.

З Дніпром на перший погляд складніше, але насправді ще простіше. Дніпро, на той час Катерино-слав, будувався як майбутня столиця наддержавного об’єднання — російської імперії та відновленої Візантійської. Однак будувався він на землях запорозьких козаків і його першими мешканцями стали саме українці. Не випадково, вже в XIX ст. один з перших українських музеїв виник саме в Катеринославі, Катеринославська «Просвіта» була однією з найактивніших і найдіяльніших. Катеринослав дав цілу плеяду видатних українських діячів, зокрема Яворницького та Біднова, а в роки Української революції 1917—1921 рр. Катеринославщина стала осередком активної антиросійської боротьби.

Одещина — це історія Ханської України, Запорозької Січі, Великого Лугу

Упродовж двох століть російська пропаганда поширювала тезу про початок історії південної України з кінця XVIII ст., з часу захоплення цих земель російською імперією.

Проте це терени, історичне життя на яких має майже трьохтисячолітню тяглість. У VI ст. Прокопій Кесарійський фіксує в регіоні антів, які вважаються власне давньоукраїнськими племенами. Пізніше, в часи Київської держави, хоча в степах і домінували кочові племена, однак була присутня осіла людність, зокрема бродники, етнічний склад яких однозначно був українським.

Дністровський лиман, територія сучасної Одеської області, з XII століття входила до складу Галицької, згодом Галицько-Волинської держави. У XIII ст. постає італійська (генуезька) фортеця Монкастро, сучасний Білгород-Дністровський. Надалі ці землі потрапляють у сферу впливу Великого князівства Литовського і Руського, безпосередньо намісників Поділля. З виникненням Запорозької Січі ці землі входять до складу Великого Лугу, згодом (у XVIII ст.) — Вольностей Війська Запорозького. На території Одеської області, з центром у місті Балта, виникає Ханська Україна (кінець XVII — кінець XVIII ст.).

Юридично чорноморська смуга південної України до російсько-османської війни 1768—1774 років входила до складу Османської імперії. Однак демаркаційної лінії між Військом Запорозьким та Османською імперією і Кримським ханатом не було. Тому і козаки, і татари, і турки трактували ці землі як свої. З іншого боку, це творило й етнічно змішаний субстрат населення регіону та єдину українсько-татарсько-турецьку економічну зону. Навіть донесення московських послів ще з XVII ст. з Бахчисарая та Константинополя говорять про українців як про сталих партнерів Криму та Османів, як про елемент, постійно присутній у регіоні.

Але й після анексії російською імперією південної України у 1774 році етнічний склад населення залишався переважно українським. Подальша колонізація регіону відбувалася передусім з Полтавської та Чернігівської губерній, а також з Правобережжя. Тому і у XVIII ст., і у XIX ст., і  сьогодні український етнос домінує в регіоні.

Дмитро ГОРДІЄНКО, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАНУ.


Ольга Хоружинська — наречена Івана Франка. Харків, початок 1880-х рр.