Не раз ми знайомили читача з творчістю Петра Павловича Ребра. Відзначивши минулого року 80-ліття, він відтоді видав восьмий том своїх творів, відредагував здвоєний альманах «Весела Січ» і двічі переміг у всеукраїнських творчих конкурсах. Та цього разу Петро Павлович звернувся до корпункту «Голосу України» не з радістю...
Довгі роки творчого життя Петро Ребро присвятив темам: «Шевченко і Запорожжя», «Шевченко і Хортиця». І ось ці публікації безсоромно крадуть. А дарма, бо, на відміну від нас, лінивих, Петро Ребро уважно читає майже всю доступну періодику й усі видані на Запоріжжі (чи ті, що якось зачіпають Запоріжжя) книжкові новинки. І ось про що сам Петро Павлович пише у листі до нашої редакції:
«Є така гра: дають дитині два малюнки і просять знайти між ними відмінності. Кажуть, це розвиває спостережливість, кмітливість. А хіба дорослим зашкодить така гра?
Ось і я якось розгорнув солідне видання «Українське козацтво. Мала енциклопедія» (видавництва «Генеза»-«Прем’єр», 2002, міста Київ—Запоріжжя). Деякі положення в ньому (особливо у статті про Шевченка) мені видалися дуже знайомими. Зокрема, ось ці (про родовід поета): «...Відомо, що обидва його діди — Яким Бойко (по матері) та Іван Шевченко (Грушівський, Швець) — мали козацьке походження» (стор. 553). Ось характеристика першого видання «Кобзаря»: «Майже всі вісім творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова доля» (першого видання збірки «Кобзар» (1840) овіяні шаною до козацької вольниці, мрією про нову «славу України» (стор. 554).
А тепер з вашого дозволу я розгорну свою книжку «Т. Шевченко і Запоріжжя», що побачила світ значно раніше (видавництво «Хортиця», 1996 р.). Про родовід Великого Кобзаря тут мовиться (стор. 5—6): «...Обидва діди Т. Шевченка — Яким Бойко (з боку матері) та Іван Шевченко (Грушівський, Швець) — мають козацьке походження». На стор. 13 називаються твори, що ввійшли до першого видання «Кобзаря», і мовиться: «Майже всі вони овіяні шанобою до Запорожжя, тугою за козацькою вольницею, мрією про нову «славу України».
Відчувається, що автори статті в енциклопедії (а це знані на Запоріжжі філологи) «опрацювали» моє скромне дослідження, хоча згадати мою книжку серед використаної літератури чомусь «забули». Мені нині аж ніяково називати їхні прізвища...
У 2006 році мені в Національному заповіднику «Хортиця» подарували довідник «Відкриваємо Хортицю». Видання скромне (22 сторінки), але з претензіями: тільки передмов тут аж три: і всі від знаних людей — народних депутатів, посадовців. Мою увагу тут привернула стаття «Тарасова стежка» (у вищезгаданій моїй книжці є розділ «Тарасова стежка на Січі»). Її майже повністю «сфотографували» з мого дослідження. Ось кілька прикладів: «Шевченко знав, що його чекає на Запорожжі, але те, з чим зустрівся поет у запорозькому краї, перевершило його найжахливіші передбачення. Особливо вразила Кобзаря Хортиця, на якій не тільки українська мова не лунала, але й російської не було чути». Це сторінка 17 довідника-буклету «Відкриваємо Хортицю». А ось як ідеться про це у автора цих рядків (стор. 21—22): «Звісно, Шевченко знав, що його чекає на Запорожжі... І все ж те, з чим зустрівся поет у запорозькому краї, перевершило його найжахливіші передбачення. Особливо вразила Т. Шевченка козацька мекка — Хортиця, на якій не тільки українська мова не лунала, але й російської не чути було».
У довіднику «Відкриваємо Хортицю» П. Ребро знайшов ще кілька «запозичень», часом буквальних. Автор здивований: «Хто персонально «фотографував» моє видання — невідомо, бо над довідником «трудився» чималий колектив».
Цитуємо далі. «...Днями я пережив справжній шок: всеукраїнська газета «Сільські вісті» (від 21 березня ц. р.) опублікувала статтю «Коли прийде Тарас на Запоріжжя?», яка майже на третину «скачана» (дослівно, із збереженням розділових знаків) з мого матеріалу «Чи буде в Запоріжжі пам’ятник Т. Г. Шевченку?», який друкувався в газеті «Літературна Україна» (8 березня 1990 р.), у вищеназваній книжці «Т. Шевченко і Запоріжжя», у VІІ томі моїх «Вибраних творів» тощо. Ось мій текст: «Як відомо, 1843 року Шевченко побував на Запоріжжі, ходив у «гості» до Діда-Ненаситця, відвідав Хортицю, у селі Вознесенці, яка нині стала центром міста, читав селянам свою «Катерину»... Загалом же запорізька струна на лірі (чи, точніше сказати, кобзі) Т. Шевченка була найголоснішою, найніжнішою і найгрізнішою. Не випадково у 1987 році перше «виїзне» Всесоюзне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій» відбулося саме на Запоріжжі. Відкриваючи його, Дмитро Павличко мав цілковите право заявити: «Якщо плоть Шевченкова народжена кріпачкою в Моринцях на Черкащині, то його дух народжений і виплеканий хортицькою свободою, запорозькою демократичністю, непокорою і болестями народного лицарства».
А ось, так би мовити, «сільськовістянський» текст: «Шевченко побував на Запоріжжі 1843 року, ходив у «гості» до Діда-Ненаситця — знаменитого дніпровського порога, відвідав Хортицю, у Вознесенці читав селянам свою «Катерину».
Загалом же запорізька струна на лірі (чи, точніше сказати, кобзі) Т. Шевченка була найголосніша, найніжніша і найгрізніша. Не випадково 1987 року перше «виїзне» Всесоюзне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій» відбулося саме на Запоріжжі. Відкриваючи його, Дмитро Павличко...» — і далі за текстом.
Як бачимо, різниці майже ніякої. Що змусило авторів вдатися до плагіату? Елементарні лінощі (небажання чи невміння думати), надія, що «пронесе», чи віра в те, що автор програє тест на спостережливість або через наївну скромність посоромиться передати справу про розбій серед білого дня до суду? Але ж, крім народного суду, є ще Божий суд, якого, я певен, не уникне ніхто на світі».
Петро РЕБРО, член Спілки письменників України з 1956 року, номінант Національної премії України імені Т. Шевченка, почесний доктор Запорізького національного університету, почесний громадянин Запоріжжя.
