На сьогоднішній день Національна спілка письменників України налічує понад 1800 членів. Останніми десятиліттями до вітчизняної літературної родини приєдналися десятки україномовних прозаїків, поетів, драматургів, публіцистів, котрі живуть поза вітчизною їхніх батьків. Приєдналися й ті, хто є нащадками вихідців з України й, так склалося, користується мовою тих країн, громадянами яких є, але пам’ятає, що їхні предки були українцями.
Із перших і других назвемо для прикладу Віру Вовк із Бразилії, Євгена Євтушенка з Росії, Олега Зуєвського, Мирну Косташ, Морріса Панича з Канади, Марину Левицьку та Анну Шевченко з Великої Британії, Джорджо Щербаненка з Італії.
Залишимо літературознавцям вирішувати, чи можна відносити до вітчизняної літератури англомовних чи франкомовних (і взагалі іншомовних) письменників, а самі відзначимо незаперечний, як гадаємо, факт, що наша література стала багатомовною (образно кажучи, морем без берегів). Власне, вона й була такою здавна, коли Павло Русин чи Станіслав Оріховський писали латинською мовою, а інші (Феофан Прокопович та Микола Гоголь, зокрема) — російською.
Добре це чи погано?
Хай дискутують ті, хто, може, боїться конкуренції? Справді сильний виграє завжди, а слабкий програє, хоч би що робив, хоч би яких зусиль докладав, щоб, будучи моською, декларувати себе слоном.
Зрозуміло одне: література повинна допомагати нам пізнавати цей «чудовий і шалений світ» (А. Платонов). А пізнавати все можна лише за умови — робити відкриття. Гомер перший описав грецькі війни, подвиги героїв: одне слово, художньо відтворив давно минулу цивілізацію. Шекспір у своїх драмах відкрив неповторний світ людських пристрастей. Толстой змалював величну панораму одвічного протистояння миру і війни. Шевченко і Франко розповіли Європі й світові про життя України — спадкоємиці Русі Київської.
Зарубіжна українська література — це теж світ, близький нам. Адже знайомить нас із радощами і прикрощами вихідців із степових чи карпатських країв, Слобожанщини чи Волині. Вихідців, котрі набули значного досвіду життя, боротьби за лідерство, створили оригінальну культуру, зробили свій відчутний внесок у розвиток сучасної цивілізації.
Російські, англійські та єврейські українці
Якщо перегорнемо сторінки історії російськомовної прози та поезії, то, очевидно, насамперед назвемо тих вихідців з України, котрі зберегли родинні симпатії до землі предків.
Це передусім Нобелівський лауреат Іван Бунін (із волинських шляхтичів Бунковських). Його хвилювала поезія Тараса Шевченка. Письменник відвідував Канів, тривалий час жив у Полтаві, бував у Харкові, Одесі... Признавався: «...Ні одна могила великих людей... так не хвилювала, як могила Шевченка».
Інший Нобелівський лауреат — Агнон (народився в Бучачі на Тернопільщині). Українській тематиці присвятив романи «Видання заміж», «На морській глибині», інші твори («Бартка Добуша», «Старі й молоді разом», «Проста історія»).
Одеситка Анна Ахматова-Горенко зробила значний внесок у розширення видноколів української поезії: талановито переклала відомий поетичний цикл Івана Франка «Зів’яле листя» (до речі, і А. Ахматова, й І. Франко були номіновані на премію А. Нобеля).
Володимир Короленко (народився в Житомирі, помер у Полтаві) брав активну участь в українському громадсько-політичному житті. Дружив з М. Коцюбинським, Панасом Мирним, П. Грабовським. Писав про українську тогочасну дійсність.
Не були індиферентними до України та її культури Антон Чехов, Михайло Шолохов, Михайло Булгаков, Джозеф Конрад та багато інших.
Важко щось конкретне й переконливе сказати про таких письменників світового рівня, як Нобелівський лауреат Сол Беллоу (одесит), відзначені престижними нагородами Клариса Ліспектор (із Чечельника, що на Вінниччині), Микола Байков (киянин), Наталі Саррот (предки з Кам’янця-Подільського), Джорджо Щербаненко (киянин). Коли б були переклади на українську книжок Миколи Байкова, то не треба сумніватися, що вони знайшли б спраглого на пригодницьку літературу читача. Доля закинула
М. Байкова на Далекий Схід, тривалий час письменник жив у Китаї, помер в Австралії. Його книжки «У горах та лісах Маньчжурії» (1914), «Великий Ван» (1936), «Білим світом» (1937) видавали у багатьох країнах світу, зокрема в Англії, Франції, Японії.
Будь-яка література не повинна бути затиснута в національні рамки, адже вона за своїм призначенням покликана відкривати нам земний світ і простори Всесвіту.
Киянка Ірен Немировська (французька премія Ренодо), луганчанка Марина Левицька (кілька британських літературних премій), відомий канадський публіцист Віктор Малярек
Із сучасної хвилі зарубіжної української літератури насамперед зупинимося на кількох виданнях письменників — нащадків вихідців з України, чия творчість популярна в читачів в європейських країнах та Америці.
Кілька років тому британка Марина Левицька (родичі її батьків проживають, зокрема, на Луганщині) схвилювала вітчизняну літературну публіку своїм романом з дивною назвою «Коротка історія тракторів українською». До речі, літературні критики досі не можуть знайти спільної мови щодо того, до якого жанру віднести цей твір. Крайні оцінки: сатиричний роман — антиукраїнська книжка.
І це зрозуміло.
Письменниця відтворила макабричний (macabre — жахливий) період нашої історії — голодомор 30-х років минулого століття (на BBC визначили твір як «макабрична родинна комедія». New Yorker: «Левицька показує, як варварство минулого віку обумовлює життя звичайної сім’ї»).
Зрозуміло, що авторка не описує Україну доби сталінського терору, її оповідь відкриває читачам життя сучасної української емігрантської родини в Англії. Сім’я живе заможно, як це й повинно бути в одній із найрозвиненіших держав світу, якою є Велика Британія.
Батько, пенсіонер-інженер, пише історію українського трактора, мати клопочеться домашніми справами. Доньки зайняті своїм приватним життям.
Але на садибі доброї родини є куток, де господарює мати, й чим вона там займається, діти не можуть збагнути. А в тій чималій споруді літня жінка зберігає закуплені у великій кількості «про запас» макаронні вироби, крупи й різні продукти на випадок, якщо в Англії прийдуть до влади комуністи й почнеться голод (?!).
Трагедія?
Треба подумати...
Але все описано так, що серйозно текст сприймати неможливо (передусім зарубіжному читачеві), адже стару жінку ніхто не розуміє, її страхи справді здаються і дивними, і комічними...
Звісно, що в Україні така книжка не була сприйнята однозначно.
Проте, здається, суспільна реакція природна: як же збагнути жорстоке рішення влади відібрати в народу врожай і створити у країні голод. Сучасний європейський читач цього осягти розумом не може, бо на таке здатен лише варвар-людиноненависник.
Очевидно, треба справедливо зауважити, що тема українського голоду 30-х років ХХ століття більше відображена публіцистами. Художнього глибокого осмислення ця тема не дочекалася й досі (крім зарубіжної української прози, де були написані, зокрема, романи У. Самчука «Марія» та В. Барки «Жовтий князь»).
Романи й повісті Ірен Немировської (загинула в Освенцімі), найперше «Французька сюїта», — це нагадування про Другу світову війну. Цікава історія роману: доньки письменниці тривалий час вважали, що у блокнотах занотовано щоденникові записи матері. А потім з’ясувалося, що це незакінчений роман. Зміст твору зрозумілий читачам. Письменниця художньо відтворила атмосферу, що панує у світі неволі, де люди втрачають гуманність, співчуття, взаємопідтримку й занурюються на дно — у бруд сердець поневолених людей.
Зрозуміла вітчизняній читацькій аудиторії й тематика творчості канадського письменника-публіциста Віктора Малярика. Він пише про глобальну торгівлю сексом. Актуальну тему вивчає понад трьох десятиліть.
Зауважимо, що книжку автор присвятив своїй доньці.
Останні рядки видання — це подяка В. Малярека «сміливим молодим жінкам, котрі знайшли у собі рішучість розповісти історії свого життя».
Марина ЛЕВИЦЬКА.
Ірен НЕМИРОВСЬКА.
