Сьогодні, коли йдеться про підсумки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років, рідко згадується про участь у ній дітей — хлопчиків і дівчаток, які виявляли мужність і героїзм у боях із німецько-фашистськими окупантами. П’ятдесят років свого життя присвятив пошуку юних героїв журналіст Володимир Дем’яненко. Наслідком його невтомної праці стали виняткові книги: «Нескорені шахтарчата», «Сини полків», «До батальйону юних зараховується...», «Не числом, а вмінням», «Орлята Київщини». Звичайно, у них дослідник розповідає лише про певну частину виявлених юних героїв, а всього нині на обліку в нього більше трьох тисяч зовсім невідомих до цього імен орляток України, Росії, Білорусі.

З чого почався пошук?

На початку 70-х років минулого століття Володимир Дем’яненко жив на Донеччині, де й народився — у селі з милозвучною назвою Прелесне Слов’янського району. Після закінчення хіміко-механічного технікуму працював апаратником на Горлівському азотнотуковому заводі, був секретарем комітету комсомолу на цьому підприємстві.

Якось редактор багатотиражної газети «Азотник» розповіла йому про те, що під час Великої Вітчизняної війни в Новогорлівці четверо підлітків знищили фашистський танк. Піймали їх чи ні — ніхто не знав. Володимира зацікавило, як склалася їхня доля.

З того й почався систематичний пошук колишніх малолітніх вояків через військкомати, архіви, публікації в газетах, повідомлення по радіо. Багато імен підказали дорослі фронтовики. Згодом зібрав матеріали про кілька десятків юних героїв.

І ось у 1972-му у видавництві «Донбас» побачила світ перша книга В. Дем’яненка «Нескорені шахтарчата» — про юних донеччан — учасників війни з передмовою генерал-майора у відставці, колишнього командира 57-ї гвардійської дивізії А. Карнова і його спогадом про сина полку Вітю, якого він добре знав. Завершилася книга зверненням автора до читачів із проханням надсилати до видавництва відомості про колишніх полкових синів, юних підпільників і партизанів.

Нариси, листи, спогади, документи, зібрані уже за участю помічників — членів загону юних слідопитів, стали основою другої книги В. Дем’яненка «Сини полків», яку в 1978 році видрукувало видавництво «Молодь». На той час автор уже жив і працював у місті Бровари, що під Києвом. Тож ця книга — результат пошуків створеного ним при міському Будинку піонерів клубу «Слідопит великого подвигу». Про його роботу писали газети «Правда», «Піонерська правда».

На адресу клубу надходять нові повідомлення про юних героїв. І у 1983-му у видавництві «Веселка» виходить чергова книга В. Дем’яненка «До батальйону юних зараховується...»

Нерідко під час бойових дій виникали ситуації, не передбачені стратегією і тактикою. Тоді на допомогу солдатам приходили кмітливість, спритність, уміння мислити нестандартно, а інколи — почуття гумору. Саме такі епізоди й факти, зібрані членами клубу і впорядковані В. Дем’яненком, ввійшли до наступної книги «Не числом, а вмінням», що побачила світ у 1989 році у видавництві «Веселка».

Подальший пошук юних краєзнавців увінчався виданням, що випустила 2003-го «Броварська друкарня»: «Ще задовго до Ельби» — про маловідомі факти безкорисливої допомоги воїнів країн-союзниць по антигітлерівській коаліції. Про цю книгу писала наша газета.

2010-го за сприяння виконувача обов’язків броварського міського голови Ігоря Сапожка В. Дем’яненко видає збірку розповідей про юних захисників Вітчизни — «Орлята Київщини».

Варто зазначити, що вони грунтуються на документах і свідченнях бойових побратимів. Та збір матеріалів і видання книг про юних учасників бойових дій у роки війни — лише частина титанічної пошуково-дослідницької праці В. Дем’яненка. У результаті його пошуку багато малолітніх вояків набули статусу учасників війни, повернулися у сім’ї, здобули визнання.

Треба окремо сказати про залучення юних слідопитів до пошуку малолітніх героїв часів Вітчизняної війни. Згаданий вище клуб «Слідопит великого подвигу» згодом переріс у Музей героїзму юних, а потім — у музей «Дитинство і юність, обпалені війною», який і нині діє при Броварській загальноосвітній школі № 2. Він — єдиний в Україні. Подібний є лише у Курську, що в Російській Федерації.

Пропозиції і побажання Кабінету Міністрів, Міносвіти та Міноборони

Перше. Більшість давно виданих книг В. Дем’яненка втратили, як мовиться, товарний вигляд. А чи не добре було б зібрати найкращі оповіді про юних героїв в один гарно і привабливо оформлений збірник і спрямувати його в усі школи, бібліотеки для того, щоб нинішні підлітки знали про подвиги своїх ровесників, їхній внесок у Велику Перемогу над фашистськими загарбниками, щоб вони також були готові у разі необхідності до захисту своєї Вітчизни. Для цього, звичайно, потрібні державна підтримка і допомога.

Друге. Нинішній унікальний і скромний музей дитячого героїзму міститься у школі майже на околиці Броварів. Та, певно, він заслуговує на просторіше приміщення у центрі міста, а може, навіть у столиці, до якого було б зручно добиратися школярам Києва і його гостям.

Трете. Філолог за освітою, журналіст за покликанням і письменник за творчістю (окрім названих у нього є ще три книжечки гумору й сатири для шкільної естради — щоб дітям веселіше жилося) уже має певні нагороди, але у зв’язку з п’ятдесятиріччям його титанічної дослідницької і пошукової праці, мабуть, з повним правом заслужив на відповідну державну відзнаку.

Реалізація цих, а можливо, й інших заходів необхідна для докорінного поліпшення військово-патріотичного виховання нинішнього і наступних поколінь. Адже їхні ровесники 40-х років минулого століття брали участь у боях з фашистськими загарбниками не за гроші (за контрактом), а за покликом серця, усвідомлювали свій високий патріотичний обов’язок захищати Вітчизну.