Річниця Революції Гідності
Після ночі з 29 на 30 листопада 2013 року ми стали іншими. Українці стали нацією під стелою Незалежності на Майдані Незалежності, де нашу свободу вкотре намагалися забити й забрати. Звідси під кийками спецпризначенців режиму Януковича з першою кров’ю молодих людей, які вийшли обстоювати своє право на демократію та європейський вибір, почалася Революція Гідності. Рік тому в ніч на 30-те мирний мітинг був жорстоко розігнаний спецназом «Беркут» (на знімку). Протестувальники, серед яких цілковиту більшість становили студенти, були побиті й покалічені. Ця подія вже наступного дня вивела на вулиці Києва майже мільйон обурених діями влади громадян з усіх куточків нашої країни. Побиття студентів стало тим лакмусовим папірцем, який показав людям чорну сутність тодішньої влади, що прогиналася під дудку Кремля. Українці сказали рішуче «ні» цій какофонії...
Ось враження від тих подій деяких їх учасників, які були героями майданівських репортажів журналістів «Голосу України» того періоду.
Тарас Логінов, командир бригади швидкого реагування ТОВ «Червоний хрест»
«Коли дізналися, що Янукович відмовився від асоціації з ЄС, 23 листопада ми вийшли на Майдан. Приходили, відходили — підтримували. 29-го пішли звідси десь опівночі. Там залишилися друзі. Сказав їм: телефонуйте, коли щось нестандартне. Ліг спати. Прокинувся за п’ять хвилин до четвертої ранку — зателефонував їм сам. Усе спокійно. А о 4.05 почався штурм. І мобільну мережу поклали — зв’язку вже не було... 1 грудня разом із півмільйоном киян вийшли на Майдан і вже звідти не йшли...
Це ідіотизм влади. Навіщо було розганяти студентський Майдан, який сам розійшовся б за кілька днів? Навіщо влаштовувати бійню на Банковій 1 грудня? Адже існують інші методи, і є люди, які професійно ними володіють...»
Богдан, 15 років
«Ми грілися в наметі тієї ночі. Забігає охоронець: хлопці, давайте на Стелу, там «Беркут» оточує. Питаю: що, провокатори? Побігли. Беркутівці там уже вишикувалися. Не минуло й п’яти хвилин, як вони відразу пішли у наступ. Почали бити... Люди ніяк не оборонялися. Всі співали Гімн України. Потім кричали «Міліція з народом!», але це спецуру не зупинило.
Вони жорстоко били... Висмикували з натовпу й били-били... і на упаковку до заків. Я навіть бачив, як «Беркут» бив дівчат. Бив так, наче вони хлопці — не по-дитячому».
Катя Корнійко, лікар-педіатр
«Внутрішній бунт піднявся після розгону 30-го. Я була учасницею Помаранчевої революції 2004-го. Після цього зневірилася, втратила надію... Події тридцятого-першого перевернули мою свідомість. Я щиро закохалася в Україну і в українців.
1-го на Банковій я шалено кричала, коли бачила цю атаку. Коли перед тобою падає людина і її б’ють — це справді страшно. Там зорганізувались і почали надавати допомогу. Це був конвеєр: розбиті голови, осколкові поранення, отруєння газом, забиття, кров».
Стас, історик, 24 роки
«Штурм Банкової — це п’ять хвилин. Незрозуміла ситуація... Людей били, били, били... А хто кричав «преса», того били ще сильніше... Хтось їх змотивував, що журналісти — вороги. Хтось це зробив. Це було дуже помітно. Там був іноземний журналіст. Він знав російською лише слово «преса». До нього підходить беркутівець, каже — ставай на коліна. А той не розуміє. Каже «преса». Його таки змусили стати на коліна й били. Це було схоже на бойові дії... Така асоціація в мене, наче війна, 41-й рік і німецькі танки йдуть на Київ...»
Ігор, підприємець, член групи швидкого реагування «Червоного хреста»
«Це звірі! Вони могли отримати наказ «зачистити», але виконувати його можливо по-різному. Беркутівці ж цілеспрямовано били людей. Переважно під кийки потрапляли журналісти, розгублені та літні люди, які не розуміли, що відбувається. Вони навіть не тікали. Пам’ятаю бабусю із сумкою, на якій була жовто-блакитна стрічка. Вона намагалася зупинити бійця «Беркута»: мовляв, що ти робиш, синку? А той огрів її кілька разів по спині кийком.
А ще там був старий із перебинтованою головою. Він кричав, що нікуди не піде звідси. З’ясувалося, дідусь з Пітера. Такий щирий українець із пітерським суржиком. Каже: не піду нікуди, а раптом тут знову битимуть дітей... Питаю його, чи в нього тут є хтось з рідних? А він мені: ні, тут не мої діти, тут моя Батьківщина...».
Аня, студентка медичного вузу
«Коли я наступного дня прокинулася, було таке враження, що ця історія відбувалася не зі мною. А якщо й зі мною, то сто років тому. Я не можу дивитися ті відео побиття. Вони й зараз вганяють у ступор. Ми всі у сорочках народилися, бо вижили тоді... Я рада, що це пережила. Революція має не лише політичну цінність. Вона показала кожному, хто він є, і взагалі — хто є хто насправді».
P.S. Майже 300 годин інтерв’ю зі свідками подій на Майдані — результат роботи творчої групи документального проекту «Звичайні люди» (реж. Максим Бернадський, оператор Михайло Любарський), в якому брав участь і журналіст «Голосу України». Проект триває. Його тізер-анонс можна подивитися на нашому інформаційному порталі www. golosukraіne. com або за посиланням https://www. youtube. com/watch? v=ExUVddx3HH4.
