Пригадую, на Закарпатті, неподалік Сваляви, показували мені ошатний двоповерховий будинок, який продавали за сміховинну ціну. Усі місцеві знали: там живуть привиди, тому ніхто його не купував. А приїжджі, поживши місяць-другий, поспішали перепродати.
І ще про привиди. Якось під час відрядження до Микулинців познайомили мене зі старенькою жінкою, яка все життя прожила неподалік тутешнього замку. Точніше — в мурах, призначених для прислуги. Там жили її батьки, там народилася вона. Часто вночі їй вижалася молода красива пані в білому. Ще мама їй розповідала, що донька графа через нерозділене кохання кинулася із замкової вежі і загинула. І ось вже кілька століть блукає мурами. Дивно, але страху вона не наганяла. Більше того — завжди попереджала про небезпеку когось із членів родини. «Я вже зауважила, що як тільки з’являється пані в білому, треба бути обачною, — розповідала остання берегиня замку. — Вона попереджала про смерть чоловіка, про автокатастрофу, в якій загинув син. Це вже тепер я аналізую. Привидів боятися не треба, зла вони не скоять, хіба що попередять про нього».
Якось їхала поїздом з Києва до Тернополя. Дорога не з близьких, тож встигла наговоритись з попутницею Вірою. Ось яку історію вона розповіла. Коли її донька вийшла заміж, усім стало тісно у двокімнатній «хрущовці»: було їх четверо дорослих і маленький онук. Вирішили вони з чоловіком купити хату у передмісті. Але ціни «кусалися», тож їхня мрія все далі відсувалася від Тернополя. Про те, що вони шукають будиночок, знали співробітники, знайомі, родичі. Віра й не пригадує, хто саме порадив їй поїхати подивитися обійстя у селі за 30 кілометрів від обласного центру. Будиночок сподобався і їй, і чоловікові. Не новий, але акуратний, з мансардою і великою верандою. Їздили вони в будинок після роботи, а пізно ввечері поверталися до Тернополя.
Одного дня на роботі в чоловіка був аврал, тож Віра сама поїхала маршруткою. Залишалося ще побілити у двох кімнатах. За роботою жінка не зчулася, коли настала північ. Вирішила заночувати. Підкачала надувний матрац, постелила постіль і втомлена швидко заснула. Прокинулася від чийогось погляду. Повновидий місяць освітлював постать юнака у білому. Він благально дивився на Віру, ніби хотів щось сказати. Жінка оніміла: не могла ані крикнути, ані поворухнутися. Ледь дочекалася ранку і першою маршруткою виїхала з села. Увечері розповіла про пригоду своїм. Ті лише покепкували, мовляв, уві сні що тільки не привидиться. Вона не сперечалася, але більше сама в хаті не ночувала.
Коли вони переїхали остаточно, юнак з’являвся мало не щоночі. Вже й чоловік почав нервуватися. Вирішили освятити дім. На якийсь час стало спокійно, а потім видіння знову з’являлося. Віра каялася, що, перш ніж купити будинок, не розпитала про нього. Згадала дивні погляди сусідів, які хотіли її про щось запитати, але не наважувалися. Вирішили продати дім, але покупців не було.
Якось у сільській крамниці Віра зустріла колишню вчительку. Та делікатно почала розпитувати, як їй живеться на новому місці. Віра не зчулася, як розповіла їй про нічного гостя. А вчителька повідала, що живуть вони в будинку греко-католицького священика. За те, що не хотів перейти в іншу віру, його вислали до Сибіру, звідки він вже не повернувся. Його дружина померла ще до війни. Двоє синів священика вчилися у Львові в університеті. Старший, Мирон, пішов в УПА, з часом потягнув за собою меншого Назара, хоч хлопець опирався. Він писав вірші, музику і зовсім не хотів воювати. Мирон загинув у бою, і батько ще встиг його поховати, а менший пропав безвісти. Священикова хата переходила з рук у руки, проте довго там ніхто не затримувався.
У неділю Віра поїхала розповісти про все отцю Ярославу. Він порадив відслужити панахиду. Припустив, що тіло юнака не відспіване, тому душа не має спокою. Жінка замовила службу в місцевому храмі, запросила сусідів, а ті — ще когось. Людей зібралося чимало. Після служби Віра з чоловіком запросили всіх пом’янути раба Божого Назара. Вночі юнак ще раз з’явився перед ними, але вираз обличчя був не благальним, а світився вдячністю. То був останній раз, коли привид навідався до рідного дому.
Тернопільська область.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
