Тема Донбасу в усіх на устах. Суспільство намагається визначити причини протистояння на сході України і усвідомити відмінності менталітету мешканців Донеччини і Луганщини. Дискусії тривають і в літературному середовищі.
Минулого тижня в рамках проекту «Бібліотеки Донбаських студій» донецького фонду «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив», який тимчасово переїхав до Києва, відбулася презентація книжки Олени Стяжкіної «Один талант» — фактично перша зустріч автора зі своїм творінням.
Олена Стяжкіна — донецька письменниця, журналіст, професор кафедри історії слов’ян Донецького національного університету. В квітні 2014 року за дві повісті, що згодом увійшли до згаданої книжки, отримала престижну премію, якою нагороджують російськомовних авторів поза межами Росії. Згодом вона доповнила «Один талант» розповідями про героїв Євромайдану. Відтоді Стяжкіна не була в Москві, де видано книжку, і не бачила її надрукованою.
Тираж невеликий, дві тисячі. «Ізоляції» вдалося отримати кілька примірників і передати їх авторці. «Один талант» — це психологічна проза, герої якої — звичайні люди, що мають спільний талант — любити і жити всупереч невдачам, перепонам і труднощам.
На презентації Олена Стяжкіна прочитала кілька уривків із розділу про Євромайдан, про поняття Батькіщини: «Можно ли полюбить в строго назначенное время?.. В субботу в 19:22 я взяла на руки Украину. Долгие схватки, 23 года, могла бы уже и не родиться. Я взяла ее на руки, закрыла глаза и пропала. Маленькая, моя золотая, любимая, единственная... Сейчас уже пошли пеленки, усталость и сердитость. Иногда она ведет себя плохо. Но если всех непослушных орущих детей мы будем отдавать на усыновление, то зачем вообще жить? Так что я целую ее, ... люблю. Иногда она даже дает мне поспать. Родина — дитя, не мать. Как-то так».
Стяжкіна каже: «Для мене «ДНР» — це історія тотальної несвободи і брехні. Якщо люди можуть жити в таких умовах, то у них міцні нерви, сильна воля, і це заслуговує на повагу. А я не можу перебувати в умовах безкінечних потоків ненависті». На думку Стяжкіної, цій війні посприяли три чинники: демонізація Донбасу, не в останню чергу через колишню владу, роль місцевих і центральних еліт, які здали територію. «Крім того, філософи кажуть, що дорослий рефлексивний стан досягається 20% людей в суспільстві, — впевнена письменниця. — Суспільні розколи відбуваються саме тоді, коли цих 20 відсотків немає: роз’їхалися чи просто не утворилися». Але не варто розмежовувати мешканців тих регіонів і решти України: «Немає «їх» — це теж «ми». Зрештою, ситуація на Донбасі — наслідок нашої колективної байдужості, відсутності правильної інформаційної політики, недбалості керівництва. От і з’явилися там спершу солдати інформаційної, а згодом — і реальної війни. Письменниця вважає: збіднілі люди, які тяжко працювали на режим Януковича в копанках, теж мали право на соціальний протест. Їхні погляди не розходилися із поглядами Майдану, але цей протест був підло переспрямований проти України.
Рецепту лікування країни Стяжкіна не знає, але запевняє: «Спершу всі думки про громадянську війну, повсталий Донбас ми повинні визнати маніпуляціями і зосередитися на визначенні вітчизняної або антиколоніальної війни. Ми вже як народ подорослішали. Це важка ноша досвіду, але вона дає надію».
На думку письменниці, треба зруйнувати радянський погляд на речі. Свого часу радянська ідеологічна машина зробила все, щоб ми сприймали людей в окупації як зрадників, жертв або героїв. Але ця методологія не враховує нелінійності людських доль. Треба навчитися вибачати: «Як я буду жити із цією людиною? Це питання взагалі не має виникати. Хто ми такі, щоб не прощати? Чим ми кращі? Усі не без гріха».
Про себе: «Ще 1 березня 2014 року мені стало зрозуміло, що буде війна, що тут будуть російські танки. Ці події змінили моє тихе закрите життя, коли я була щаслива. А тепер я дуже хочу повернутися туди, де могла жити з книгами, не мати ніякий місій і не зустрічатися ні з ким, спокійно писати. Сподіваюся, що за цей час з’явився мій читач, добрий, співчутливий і розумний».
Олена Стяжкіна пише російською про українське, не ділить українців на «нас» і «їх» і вважає: Донбас — це всі ми, а ми — це Донбас.
