Трясучись десять кілометрів шосейкою від Неньковичів до села Комори, що в Зарічненському районі, хочеш одного — якомога швидше дістатися місця призначення. Щоправда, поганому настрою не дають волі чудові пейзажі за вікном авто, зокрема, ціла зграя лелек, або як ще їх називають на Поліссі бузьків, що спокійно походжають по шосейці (на знімку). Та й нема кому птахів сполохати — рейсова маршрутка ходить у Комори раз на місяць. 
Самі мешканці Комор кажуть, що немає потреби, аби маршрутка ходила частіше у їхнє село. По-перше, за клопотами на городах (на знімку) їм немає часу кудись їздити, а по-друге, як жартують, поважний вік «прив’язує» їх до хати. До речі, дітей у Коморах немає зовсім — хіба тільки на літо до бабусь приїздять у гості, тому й школу закрили ще у 80-х роках, клуб — у 90-х... Немає навіть магазину — продукти привозять у Комори один раз на тиждень. Наймолодші коморяни народилися тут ще у 1966 і 1952 роках. Загалом середній вік мешканців цього віддаленого поліського села — 74 роки.
До війни у селі Комори, що входять до складу Неньковицької сільської ради, було близько дев’яти сотень дворів.
— А у 1957-му, коли мене сюди направили на роботу фельдшеркою, село мало 780 жителів, — згадує Любов Терентіївна Герман, яка хоч і досягла пенсійного віку, але все ще працює у місцевому ФАПі. Бо молодь сюди їхати не хоче, тож їй нема кому передати справи.
— А тепер у нашому селі проживає шістдесят чотири особи, — продовжує фельдшерка, присівши перепочити під деревом.
Воно й не дивно, що молодь залишила це село у поліській глибинці. Адже бруківку до нього проклали тільки у 1985 році, а до цього коморяни діставалися Неньковичів по Прип’яті човнами.
— Так само човнами і поромом добиралися ми донедавна і до найближчого до нас білоруського села Житче Пінського району, що за п’ять кілометрів, — долучається до розмови пенсіонерка Марія Зіновіївна Демчук (на знімку). — У всіх нас там багато рідні. Ось у мене всі шестеро дітей живуть у Білорусі: один — у селі Житче, а інші п’ятеро — у Пінську. Якось спробувала дістатися до Житче човном, але прикордонники затримали на дві доби. Траплялось подібне і з іншими моїми односельцями. То ми Бога благаємо, аби біля нашого невеличкого села облаштували пункт зі спрощеним порядком перетину кордону. (До речі, ця проблема актуальна і для інших сіл Зарічненського району, що межують з Білоруссю. — Авт.). Адже мені, скажімо, щоб побачити дітей і побувати у них в гостях, потрібно добиратися до такого пункту аж п’ятдесят кілометрів. І не тільки мені, а й багатьом, бо за Союзу ми з багатьма сябрами породичалися, поодружували дітей, у нас по той бік кордону зростають онуки... То, може, хоч через вашу газету дослухаються до наших прохань чиновники, які мають повноваження розв’язувати цю проблему? — каже з надією в очах жінка.
Розмірену тишу віддаленого поліського села інколи порушують бузьки, що гніздяться на розваленій хаті (на знімку), господарі яких уже відійшли у вічність, та стук молота у місцевій кузні, де ось уже двадцять років порядкує місцевий коваль Ілля Вікторович Дейнеко (на знімку). Його у Коморах вважають майстром на всі руки, бо до чого не доторкнеться — усьому дає лад: чи то поламаній сапці, чи прасці...
А ще час від часу у вечірню тишу села вплітається жіночий спів. Знайте: то співає фольклорний колектив, який і назву взяв собі за назвою села — «Комори». Де тільки не радували поліськими народними піснями учасниці цього співочого гурту — і в Рівному, і навіть у столичному Палаці культури «Україна». А тепер, впоравшись на городі та по господарству, збираються на репетицію незмінні учасниці гурту Євгенія Митрофанівна Демчук та Олена Юхимівна Трофимович (на знімку) — ось тільки водички з криниці нап’ються, щоб голоси звучали чистіше.
Дуже шкода, що на це красиве село Комори наступає старість, що з кожним роком тут меншає людей. А ще наступають на Комори болота. Землі навколо поселення піддавалися меліорації. Але через занедбаність цієї системи усі 1600 гектарів колись меліорованих земель перетворилися на суцільне болото. Тож практично всі паї місцевих селян — у болоті. «Та й кому їх обробляти? — кажуть коморяни. — Літа беруть своє, і сили вже не ті. Тут хоча б грядкам біля хат дати лад».
Рівненська область.
Фото Світлани ТУБІНОЇ.