Мій дідусь Сосонний Олексій Іванович, 1918 року народження, на фронт пішов добровольцем. Незабаром похоронка сповістила, що він загинув у бою за визволення Києва.
Якось уночі мені приснився сон, що дідусь постукав у вікно. Я його побачила, побігла до дверей. На порозі дідусь взяв мене за голову, заплакав — і сльози капали на волосся... Ранком про сон розповіла бабусі. Вона здивувалася: до чого б це?
А за вечерею мама раптом ні з того ні із сього каже: «Поїли все, а раптом хто зайде?» І тут лунає стукіт у вікно. Я підбігаю до вікна й — не уві сні, а наяву — бачу дідуся. Далі все було, як сон: біжу до дверей, ми зустрічаємося, дідусь бере мене руками за голову й плаче...
Як виявилося, дідусь був поранений і контужений, санітарним поїздом його привезли в госпіталь у село Дергачі Харківської області. Коли його підлікували, відпустили на три дні додому (жили ми в селі Яковлівка Сахновщинського району тієї ж області). Потім дідусь виїхав, незабаром надіслав листівку, що везуть їх у Полтаву. І більше від нього — ні звуку...
Тепер я шукаю його могилку. Писала в Полтаву, у Сахновщинський райвійськкомат і в Дергачі. Але марно. А той сон на все життя залишився в пам’яті.
Першотравневий
Харківської області.
