Ці історичні слова, вимовлені голосом Левітана, пролунали 65 років тому. Відтоді День Перемоги був і залишається світлим і великим святом для всіх:
...Зелений «ГАЗ» виїхав на особливе завдання. У кабіні цінний вантаж — продуктові пайки для солдатів Великої Вітчизняної. Для тих, хто в 40-х роках минулого століття захищав рідну землю від фашистів. Вишгородська районна адміністрація вирішила по-особливому привітати ветеранів. Але головне, зізнаються сивочолі захисники, не подарунки, а увага.
— Ой, ну що ви, не треба було! — зустрів молодого єфрейтора з пайком генерал у відставці Станіслав Кургузов. — Ви мене зворушили й збентежили.
Про те, що сьогодні його вітатимуть, генерал знав заздалегідь. Уже за двадцять хвилин до прибуття машини було оголошено готовність №1: кітель випрасовано, медалі й ордени начищені до блиску. Але яскравіше за нагороди світилися очі ветерана. І даремно намагався він приховати хвилювання...
«Коли б ви знали, як мені приємно. Навіть не очікував такого, — каже ветеран, розглядаючи прикрашену прапорами й георгіївськими стрічками машину. До слова, на подарований пайок він навіть не глянув. — Яка різниця, що в ньому. Не це головне. Давайте краще посидимо, поговоримо».
Поздоровити Станіслава Павловича із Днем Перемоги приїхали місцеві чиновники — глава Вишгородської райдержадміністрації Ярослав Москаленко та голова райради Олександр Носаль. Це вперше, зізнався ветеран, не він іде до влади, а вона до нього. Бравий генерал і тут не розгубився: одразу порадив владі, як поліпшити життя ветеранів. Мовляв, свято-святом, а потім про тих, хто боровся за Батьківщину, теж забувати не треба.
Бути активним і ініціативним Станіслава Павловича навчило життя. Сімнадцятилітнім юнаком він потрапив на війну.
— Ми із другом самі вирішили піти служити, — згадує співрозмовник. — Не «косили», як зараз чинить дехто. Направили нас на Фінську затоку. Плавали на своєму малому морському «мисливці», викликали вогонь на себе. Якось на нас німці випустили п’ять торпедних катерів. Урятуватися від такого — майже диво. Тоді, пам’ятаю, я правою рукою прикрив груди зліва. Думав, якщо раптом мінний осколок, то щоб у серце не влучив... Обійшлося.
Із фронту Станіслав Павлович одержав дві похоронки — на батька й брата. Останньому присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
— Юра визволяв Вишгород. Загинув при відбитті сьомої контратаки, — розповідає генерал Кургузов. — Його ім’ям було названо одну з вулиць у визволеному місті.
У тому самому місті живе військова медсестра Наталя Панасівна Людмирська (на знімку внизу). Про приїзд вітального загону вона не знала. І юнак у солдатській формі для неї став справжнім сюрпризом.
— Солдатику мій, як ти? Не поранений? Перев’язка не потрібна? Іди, я тебе хоч поцілую, — підіграла, обіймаючи молодого єфрейтора Наталя Панасівна.
Вона війну зустріла в Одесі.
— Ми з подружками збиралися їхати на море позасмагати, — розповідає Н. Людмирська. — Пішли на Привоз купити необхідне для такого відпочинку. Раптом — люди біжать, паніка. Виставили великі мікрофони й... оголосили про початок війни. Мирне життя скінчилося!
Наталя Панасівна разом із подругами пішла до військкомату. А Одесу тим часом уже бомбили.
— Ми ж зовсім молоденькі були. А навколо бомби летять. Людей на шматки розриває просто в нас на очах... — розповідає ветеран, насилу ковтаючи повітря. — З міськлікарні всіх негайно виписали й зробили там госпіталь для поранених. Ми за ними доглядали. Фашисти вже зовсім Одесу «підперли». А наших солдатів було так мало, але коли б ви тільки бачили, як вони оборонялися! Ну, а потім нас евакуювали. Дорогою — бомбили. Я взяла подушку, накрила голову й плакала-плакала. Голосила: «Матусю, рідненька, я ж тебе більше не побачу...» Але, видно, не судилося померти. Ми потрапили в Інкерман — у 47-й медсанбат.
Щоправда, госпіталем, каже військова медсестра, це можна було назвати з натяжкою.
— Просто на підлозі послали мати, на яких лежали поранені. Лікарі з операційних не виходили цілодобово. Відпочивали тільки тоді, коли одного пораненого з операційного стола забирали, а другого подавали. Бувало, ідеш по госпіталю, а тобі якийсь солдат: «Сестричко, сестричко, допоможи». Підійду, переверну, водички дам. Когось погладжу, когось поцілую, комусь добре слово скажу. Адже це й було їхнє основне лікування.
Так в один із днів познайомилася Наталя Людмирська зі своїм майбутнім чоловіком.
— Він лежав у нас у госпіталі з пораненням тканин. Молодий зовсім. Його «зашили» й далі на фронт відправили. А потім, уже після війни, пішла я з подружкою до театру. Гуляємо у фойє. Як раптом підходить хтось ззаду, кладе руки мені на плечі: «Наталю, це ти?» Я, не повертаючись, його пізнала. А він запитав, чи заміжня я? Відтоді й не розлучалися...
У Наталі Панасівни чимало медалей. Де й коли їх одержувала, вона вже й не пам’ятає. Мовляв, це так давно було! Але дорожча за всі для неї медаль «За оборону Севастополя». Надто багато спогадів і переживань із нею пов’язано.
Сьогодні бойова медсестра виживає на пенсію. До труднощів звикла, не вперше. От якби не вік і не хвороби.
— Нещодавно занедужала. Пішла до аптеки за ліками, а мені кажуть — 850 гривень давай. Та де ж їх узяти? Виходить, або плати, або помирай. І це не тільки я. Всі ми, ветерани, в такій ситуації бували. А це ж люди, які захищали Вітчизну. Вони були справжніми патріотами. Ми так любили свою Батьківщину! Мені б дуже хотілося, щоб нинішнє покоління трошки змінило свій шлях. Щоб вони були організованіші, дружніші й милосердніші. І тоді все вийде.
P. S. Цими днями в музеях і на меморіальних комплексах аншлаги. Школярі, здебільшого, знехочу слухають розповіді екскурсоводів, чекаючи моменту, коли можна буде залізти на танк або сфотографуватися з кулеметом. Для них усе це — лише іграшки, музейні експонати. І, дай Боже, щоб вони ніколи не побачили цю техніку в застосуванні.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Інші фото з цієї події шукайте в фотомагазині на сайті www.golos.com.ua.
