Хист до поезії зазвичай проявляється у молодому віці. А на схилі літ — яка там уже муза! Втім, жительці села Перевередів Млинівського району Антоніні Ходзюк пішов уже 96-й рік, і вона свою багатостраждальну долю вирішила описати у віршах. Причому кожен із цих віршів доволі міцно тримає у  пам’яті.
Антоніна Петрівна жодного дня до школи не ходила — батьки були бідаками і не мали чим заплатити за навчання доньки. Але це не стало для дитини перепоною у вивченні грамоти. Вона свідомо зайнялася самонавчанням: то сусід допомагав опанувати азбуку, то рідня давала книжечки для читання.
— А найбільше мене навчило життя, сутужне з самого дитинства, — каже Антоніна Петрівна, — мама у царську війну була з трьома дітьми у біженцях, одне з них зникло безвісти, і досі я не знаю, де подівся мій брат. Після трьох років поневірянь ми повернулися додому у село Перевередів, а хати нема — згоріла. Жили в землянці, не мали й шматка хліба. Але якось вижили. Потім, за Польщі, довелося навіть тюрму пережити. Входила я в підпільний осередок, виступала проти приниження українців панською владою, за це і була арештована. Запроторили мене спочатку в Дубенську тюрму. Потім відправили в іншу — аж за сімсот кілометрів від дому. Коли почалася війна німців із поляками, то засудженим вдалося звільнитися. Ось тоді отих сімсот кілометрів додому я пройшла пішки. Йшла тридцять чотири дні. За той час пережила і холод, і голод. Постійно просила у Бога помочі. Присягала собі: якщо дійду додому, то день при дні вірно служитиму Богу.
Але, як часто буває, коли людина вибирається з трясовини, то забуває про обітниці. Так і я — життя закрутило-завертіло, сільська робота засмоктала так, що не завжди дорога стелилася до храму, не завжди на серце лягала молитва. Тепер я по-іншому все це осмислюю. А заодно складаю вірші, в яких — усеньке моє життя.
Найперше з вуст Антоніни Петрівни прозвучали рядки:
Життя прожити — поле перейти 
Із гострою колючою стернею 
І зрозуміти мудрістю своєю, 
Хто в цьому світі є насправді ти?
Сівач чи жнець, чи, може, гуляй-вітер, 
Що гне, ламає житнєє стебло. 
Було в житті усяке, ой було. 
Та хочеться його ще раз прожити.
Нині Антоніну Ходзюк доглядає молоде сімейство Седиків. Дуже люблять гратися з нею малолітні Уляна та Владик. Вони — перші, кому бабця виносить на розсуд свої вірші.
— Слухають залюбки, — усміхається довгожителька-віршувальниця, — а це вже ознака того, що мої творіння недаремні. Дякую Богу, що посилає до мене вірші. Шкода лишень: раніше я не помічала цього таланту. А наостанок я вам таке прочитаю:
— Колись не стане баби
Антошки, 
І, може, сміятися
 хтось буде трошки, 
Що баба на старість таке утяла —
Вірші складати в умі почала.
Тільки скажу наперед я вам, люди, 
Хай всіх минають суди-пересуди. 
Добреє діло для люду й Отчизни 
Творити ніколи, ніколи не пізно.
Євген ЦИМБАЛЮК, Олександра ЮРКОВА.
Рівненська область.
На знімку: Антоніна Петрівна читає свої вірші Уляночці.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.