Для поляків із Казахстану, які свого часу переселилися до Росії, рідною мовою є... українська
Якось кілька років тому біля дверей римо-католицького костелу, що в російській причорноморській Анапі, я зустрів немолоде вже подружжя. Старенькі розмовляли між собою українською мовою. Наче й не дивина для Кубані, однак це була явно не кубанська «балачка». Познайомився ближче з Євгенією та Нарцисом Будерацькими, як виявилося, — поляками... з Казахстану, котрі з 1988 року мешкали в Росії, а в Україні — взагалі не були ніколи!..
Трагічною і цікавою виявилася історія родини Будерацьких, як і тисяч інших польських родин, що опинилися у засніжених степах Казахстану того страшного 1936-го...
«Вбивча» постанова
Усе почалося 28 квітня 1936 року. Саме тоді вийшла цілком таємна постанова Раднаркому СРСР «Про виселення з УРСР і господарське влаштування в Карагандинській області КазРСР 15000 польських і німецьких господарств». Згідно з нею прикордонні з Польщею райони Поділля та Волині мали бути звільнені від польського та німецького населення. Офіційною причиною виселення було «намагання ослабити етнічну напруженість... і уникнути можливості пособництва фашистам у виступі проти Радянської влади». Проте насправді ця кампанія була спрямована на ліквідацію заможних селянських господарств.
На Поділлі тоді польську мову зберігало лише старше покоління місцевих поляків. Контактуючи з українським населенням, тамтешні польські родини переходили в побуті на українську. Цим вони також намагалися захистити себе від можливих репресій з боку держави як до представників нації «панської» країни, що, на жаль, не допомогло.
Для двох поколінь поляків, які народилися уже в Казахстані, материнською мовою також стала українська. Це тим більш дивовижно, що, згідно з документами, з понад 14 тисяч переселених домогосподарств власне українці становили лише 0,8 відсотка! Поляків було 75,7; німців — 23,4 відсотка.
Польські переселенці зберігали свою самоідентифікацію, що ґрунтувалася на їхній приналежності до римо-католицької церкви. Однак самоусвідомлення це ховалося далеко вглиб, а польська мова лишалась мовою молитви, тому, напевне, справою більш інтимною, сакральною.
Пізніше деякі з цих польських родин переселилися до Краснодарського краю Російської Федерації, зокрема, в Краснодар та Анапу. Серед них — і родина Будерацьких.
Нове життя... з кілочка
Родовід свій Будерацькі ведуть від Романи Квятковської, що жила на Поділлі. В ті далекі 1920-ті спершу відкривалися польські школи, але незабаром польською мовою без страху можна було розмовляти лише вдома... 1934 року Романа Квятковська вийшла заміж за Людвіка Лабенського. Жили молоді в переважно польському на той час селі Судимонт (зараз Шепетівського району Хмельницької області).
У 1936 році Лабенських, разом з іншими, висилають у безлюдні степи тодішньої Карагандинської області Казахстану. Переселення тривало чотири місяці. Розселяли висланих так: у центрі майбутнього населеного пункту вбивали кілочок з порядковим номером. Усього таких кілочків і, відповідно, поселень було 13. Лабенські стали мешканцями так званої 8-ї точки (пізніше — с. Краснокиївка). А ось назви інших точок: Калинівка, Донецьке, Білоярка, Подільське, Ясна Поляна, Вишнівка, Костянтинівка, Новоберезівка, Новогречанівка, Зелений Гай, райцентр — селище Чкалове і Петрівка. Прибулі скидали свої речі на землю навколо кілочка, нарізали шарами дерен і складали з нього щось подібне до хат. Коли прийшла сувора зима, зі снігових брикетів робили загони для худоби, господарські будівлі та паркани. Ті, хто пережили першу зиму, наступного літа збирали ягоди та коріння — їсти не було чого.
По-польськи розмовляли лише вдома, а на вулиці — спершу по-українськи, а потім — по-російськи. Польські молитовники видання кінця ХІХ ст. ховали — діда пані Євгенії за читання «ксьонжек» за чиїмсь доносом заарештували, і додому він уже не повернувся...
У 1961 р. панна Євгенія вийшла заміж за Нарциса Будерацького, родом із Петрівки. У них було семеро дітей. У всіх довколишніх переважно польських селах спілкувалися лише українською, згадує їхній син Віктор (1968 р. н.). Польською розмовляли лише бабусі. А донька Олена (1962 р. н.) каже, що зрідка до них у Чкалове приїжджав католицький ксьондз, який зупинявся у когось удома, і до його приїзду збирали дітей, щоб похрестити. Та частіше старші жінки самі хрестили дітей і відспівували покійників.
Тільки на ви
До батьків казахстанські поляки зверталися тільки на ви, як це було заведено в Україні, навіть розмовляючи російською. Це тим більш цікаво, адже в сучасній польській мові ви стосовно однієї людини взагалі не вживається.
З дитячих віршиків, що їх бабусі розказували онукам, пані Олена Будерацька пам’ятає цей, що практично однаково звучить по-польськи і по-українськи:
Їде, їде пан, пан
На конику сам, сам.
А за паном хлоп, хлоп,
На конику гоп, гоп.
Казахстанські поляки, які нині мешкають в Анапі, вже забувають українську, кажуть, їм важко на неї перейти (а кубанський діалект їм досить-таки часто доводиться чути від мешканців станиць на базарах), і починають «балакати» тільки, коли приїздять до Казахстану відвідати родичів...
Анапа
Краснодарського краю,
Росія.
На знімку: Марія Будерацька з синами Нарцисом і Домініком (40-ві роки ХХ століття).
Фото з сімейного альбому.
