А їх у них — десятеро. Як каже пані Надія, десять щасть: Ганя, Наталя, Неля, Михайло, Ліза, Юля, Юра, Надя, Ліда й Анатолій. Цікаво, що з іменами Велички довго не мудрували: називали на честь родичів, що ще більше зміцнює велику родину. Річ у тім, що Надія Величко родом аж з Уралу, там залишились її сестри. Назвавши доньок на їхню честь та на честь чоловікових сестер, які живуть на Дніпропетровщині, вони ніби наблизили їх до себе, адже кожен день звучать у родині любі серцю імена. До речі, обоє вони з багатодітних родин.
Надя вийшла заміж, коли їй було 17, а чоловікові Анатолію — 18. Шкільне кохання, всупереч усьому, виявилося тривким, а діти його тільки зміцнювали. Велички трудяться з ранку до ночі, мов ті бджілки. Чоловік улітку пасе худобу, пані Надія у місцевому господарстві працює, як мовиться, на підхваті. Зібрали гроші і купили хату у селі Новосілці, що в Підгаєцькому районі на Тернопільщині, обробляють 50 сотих городу, тримають кіз. Діти без принуки допомагають батькам на городі, в хаті, старші доглядають менших. Мало того, попоравшись у себе на городі, старші біжать на поміч стареньким сусідам. Батьки підказали раз-другий, а далі вони й без нагадувань підсобляють. Сусіди не надивуються, що за діти в Наді ростуть: роботящі, слухняні, один за другого горою стоять. Старші навчаються у профучилищі, влітку підробляють ремонтами.
Родину Величків односельці один одному за приклад ставлять. Хоч спочатку насторожено прийняли їх у Новосілці. Надя, котра раніше й слова українського не чула, переїхавши спочатку на Дніпропетровщину, а потім на Тернопільщину, швидко вивчила українську, ще й галицький діалект освоїла. Дуже сподобалось галичанам, з якою повагою у родині ставилися до старших: Надіних матері й вітчима. Коли не стало матері, то вітчима доглянули, мов рідного. Зрештою, це за ним вони потягнулися на його Тернопільщину, яка тепер і їм стала рідною.
Не таємниця, що заробітчанство принесло у галицькі села не лише відносний матеріальний достаток, а й руйнацію сімей, подружню зраду, соціальне сирітство дітей. Жінки на заробітках, чоловіки спиваються, діти «просаджують» прислані матерями гроші у барах і ресторанах... На цьому тлі родина Величків справді благополучна і щаслива. Мати каже, що ніколи дітей не карає, не сварить. Якось, було, Ліза потрапила під гарячу руку. Дівчатка зчепилися, то мати вирішила покарати винуватицю, а потім сиділи всі і плакали. Мама — найбільше. І вже доньки її заспокоювали. «Досі каюся, — згадує той момент пані Надія. — Це був єдиний раз, коли я підняла руку на свою дитину. Не подумайте, що вони якісь ідеальні: і посваряться, і поб’ються, однак дуже люблять одне одного. Я впевнена, що вони не залишать один одного у біді».
«Ми не бідуємо, — каже вона. — Маємо і хліб, і до хліба. А головне — всі здорові. Я у лікарні лежала хіба коли народжувала. І діти, дякувати Богу, здорові». Про багатодітну родину Величків у Підгаєцькому районі довго ніхто не знав. Пані Надія ніколи по начальниках не ходила, нічого ні в кого не просила, і до них цікавості не виявляли. «Відкрила» її голова благодійної організації «Українська родина» Ірина Найдух. Подивувалася скромності цієї жінки і почала допомагати одягом, продуктами. У свою чергу пані Надія почала опікуватися тими, кому гірше, ніж їй: жінками, які залишилися самими з дітьми, тими, хто потерпає від чоловіків-пияків. Це у традиціях «Української родини»: допомогли тобі — допоможи іншим. Минулого літа сім’я Величків була серед сімнадцяти багатодітних родин області, яким держава подарувала «Жигулі». Треба було бачити щасливі личка малих Величків, коли мамі вручали ключі від новенького авто. Зрештою, не тільки мамі, а й бабусі. Найстарша донька Ганнуся вийшла заміж і народила маленького Іванка. Великому роду не буде переводу...

Тернопільська область.