Тетяна народилася і виросла в Олександрівці. Ми мешкали колись із нею на одній вулиці. Коли я вчилася у старших класах, Тетянка лише робила перші кроки. Та роки швидко минули. Дівчинка давно оволоділа шкільною наукою, здобула вищу освіту й зараз мешкає у Швеції. Там у неї чоловік та маленький синочок Марк, а прізвище її — Хедфельдт.
Наші шляхи з Танею перетнулися в... Інтернеті, зав’язалося листування. Це інтерв’ю підготовлене на основі її розповідей.
— Таню, доля тебе закинула за тисячі кілометрів від рідних місць. Як це сталося?
— Вчилася я в Кіровоградському педагогічному університеті імені В. Винниченка на факультеті іноземних мов. Паралельно викладала англійську в Бірківській школі. А потім поїхала до Києва. Там працювала приватним вчителем, викладачем англійської мови для моряків і перекладачем у Міжнародному морському агентстві, а також викладачем на курсах іноземних мов... А ще декілька років була сестрою милосердя в церкві святого Михаїла при Київській обласній лікарні... З дому виходила о восьмій ранку, а поверталася о двадцять третій... Не уявляю, як я все встигала.
Зрозуміло, що іноземну мову потрібно постійно практикувати. Я спілкувалася у міжнародних чатах з людьми з усіх куточків земної кулі. Якось до мене «постукав» хлопець зі Швеції, зав’язалося листування. Переважно обговорювали звичаї та культуру наших країн і навіть висилали одне одному рецепти національних страв. Листи писали щодня. А в якийсь момент зрозуміли: нас поєднує щось більше, ніж листування, і запланували зустріч у реальному житті.
Літом 2005 року мій шведський друг Йоран прилетів до Києва. Його візит тривав лише тиждень. Але цього вистачило, щоб зрозуміти: будувати подальше життя будемо лише разом. Три місяці чекання рішення консула Швеції, і літак поніс мене з Києва до Стокгольма. Такого красивого міста я у своєму житті ще не бачила. Стокгольм — це острови, вода, кам’яні споруди і... велика кількість емігрантів з усіх куточків світу. Принаймні в мене склалося таке враження. Жодного водія таксі, жодного прибиральника або працівника метрополітену неемігранта я не зустрічала.
Стокгольм розташований на чотирнадцяти островах і берегах протоки Норстрьом, що з’єднує озеро Меларен з затокою Балтійського моря. Вода займає майже третину території міста, і сім міських кварталів з’єднані між собою мостами. Місцеві жителі ловлять рибу навіть у центрі міста.
— Чи готуєш для рідних український борщ?
— Якось ми гостювали в батьків Йорана, і я вирішила пригостити їх борщем. Взяла трилітрову каструлю — це була найбільша ємність у домі. Швеція — не «країна супу» як головної страви. Тут подають супи лише в ресторанах. До слова, за кількістю ресторанів на душу населення Стокгольм посідає перше місце у Європі — їх сімсот і на будь-який смак та гаманець. Але того разу мій домашній борщ усі з’їли з апетитом і дуже хвалили. На жаль, добавки не було. А ще всім сподобався соус із часнику.
У шведів картопля з м’ясом лося — мов для українців борщ. М’ясо лося можна купити завжди в будь-якому супермаркеті.
У Швеції немає таких тортів, як у нас. Тут солодощі набагато «легші», бо в них не кладуть жирних продуктів. Але шведи люблять «зловживати» вершками. З ними готують овочеві запіканки, солодощі. Пироги майже завжди їдять із соусом, приміром, ванільним.
— Так ти нічого українського і не подаєш до столу?
— Ти що?! Українську кухню і Йоран, і його рідні дуже люблять. А як її не любити, якщо все таке смачне?! Особливо чоловікові подобаються голубці. А свекруха в захваті від салату з вареного буряка з часником, горіхами та майонезом. До вподоби тушкована капуста. Всім смакують і наші салати — «олів’є», «шуба». Взагалі у Швеції перевагу віддають різноманітним запіканкам у духовці та кашам. Тут я навчилася заморожувати продукти. Дуже зручно. Приміром, коли я печу хліб, залишаю один багет на сьогодні, а решту — в морозилку. Наступного дня кладу в мікрохвильову піч, і здається, що він тільки-но з духовки. Або печу «Мокка-клітинками» (популярні солодощі у Швеції), ріжу на шматочки і кладу в морозилку. Прийшли несподівано гості, тоді дістаю це печиво до чаю або кави.
— Чи знає твій чоловік українську чи російську мову?
— На жаль, ні. Спочатку спілкувалися лише англійською, зараз перейшли на шведську. Я дуже хотіла б, щоб син знав мою рідну, українську, мову. Моя мама купила для нього казки. Почну з них.
— Чи часто згадуєш Олександрівку?
— Одного разу дивилася в Інтернеті передачу з України. Бабуся, у якої брали інтерв’ю, говорила на діалекті, схожому на олександрівський. На очі набігли сльози, і стало сумно-сумно. Йоран усе зрозумів і пригорнув мене до себе.
Рідні місця згадую часто. У пам’яті спливає калейдоскоп спогадів. Мамині ніжні руки, татусеве волосся, яке пахло бензином... Свічки на пасочках уночі під час великоднього богослужіння... Галина Юхимівна Способ — моя перша вчителька, директор школи Федір Олександрович Семенов і його цікаві уроки історії... Сусідова коза, якою мене лякали в дитинстві, коли я не хотіла спати... Саночки, які чомусь завжди спинялися деревом у лісі... Це лише маленька часточка мого дитинства. Час минає, але коли я дивлюся в очі мого сина, бачу своїх рідних і любов, яка ніколи не вмирає, хоч би де ми були...
Кіровоградська область.
