Уже багато сказано, написано про голодомор 1932—1933 років, але ще й тепер захисники сталінського тоталітарного режиму заперечують, з ідеологічних причин, велику трагедію українського народу. Хочу особисто розповісти про ті жахи голоду, які довелося пережити мені, моїй сім’ї та односельцям.
Події відбувалися в містечку Чорнухи Полтавської області. Наша родина складалася із дев’яти людей — батьки та семеро дітей. Тато мав п’ять десятин землі, своє господарство, пару вороних коней, корову, овець, свиней. Батьки і ми, діти, працювали від зорі до зорі. Коли почалася колективізація, все забрали до колгоспу. Залишили одну корову і пару овець. Ні землі, ні основних засобів для життя, треба було платити податки грішми і продуктами. Потім забрали ще й корову. Крім того, постійно ходили бригади комсомольців, які вишукували все, що було в людей. Лазили по коморах, в погребах і на горищі, вигрібали в горшках квасолю, горох, кукурудзу, які зберігалися для сівби навесні 1933 року.
Узимку доїли рештки картоплі, буряків та капусти. Овець і курей покрали злодії. Нам взагалі нічого було їсти. Мати видумувала із картоплі та домішок гречаної полови маторженики. Це була така сіро-зелена перепічка, що не кожна й тварина їла б. Одні пухли від недоїдання, а ми з батьком висохли, як скелети. Ледве пересувалися. Їли багато вареної лободи, щириці, кульбаби та інші бур’яни. У колгоспному гайку були липи і акація. В травні-червні ці дерева вже стояли голі — люди об’їдали зелень. Хочу відзначити ще й таку деталь: гречану полову селяни давали на корм тільки свиням, а великій рогатій худобі категорично заборонялося, бо шерсть облізе. Але мати домішувала в картоплю гречану полову, бо треба було хоч щось їсти. Потім, правда, так свербіло тіло, що місця собі не знаходили. Люди їли все, що рухалося, літало та бігало. Не стало в селі собак, котів. Чоловіки лазили й видирали грачині яйця, забирали голих пташенят. Усе це варили і їли. Дійшло до того, що віднесли в магазин, де приймали золоті речі, материн хрестик з шиї і сережки старших сестер. Привезла з Лубен сестра Пріська 5—6 кг крупчатки, і мати, щоб більше було харчу, знову туди намішала просяної, гречаної полови. До того ж, аби підтримати батька, вона давала йому з’їсти щось краще. Якось я підслухав, як батько каже мамі:
«Ти краще сама їж, щоб якось вижити і дати лад семи дітям, бо я — чоловік і боюся, що з ними просто не впораюся». У червні 1933 року батько помер з голоду. Ледве назбирали живих, здоровіших, чоловіків, щоб викопати яму і поховати його.Мій батько, Тимощик Андрій Самійлович, 1877 року народження, служив у царській армії кавалеристом, воював з Японією в Маньчжурії в 1904—1905 рр., повернувся живим. Воював у Першій імперіалістичній війні з Німеччиною 1914—19І8 рр. Закінчилася громадянська війна — він залишився живим. Обзавівся великою сім’єю і, як заможний селянин-хлібороб, помер від голоду вдома на чорноземах, що в нашому районі залягають до двох метрів.
...Почалася Велика Вітчизняна війна. Радянська влада знайшла всіх, хто вижив у голод 1933 року, і з нашої сім’ї було призвано чотирьох братів на війну. Сестру забрали в Німеччину на каторжну роботу. Коли виросли — ми всім стали потрібними. А мати, старенька та немічна, залишилась сама в нетопленій хаті. Заробити в колгоспі вона вже не могла. Виживала за рахунок городу, адже в колгоспах аж до 1956 року нікому ніяких пенсій не виплачували. Доводилося і мені, солдату Радянської армії, як і старшим братам, висилати матері якісь гроші, щоб вижити в тяжкі голодні роки 1946—1947 років. Пам’ятаю, на політичних заняттях запитували у комісарів-політпрацівників про голод 1932—1933 років. Нам пояснювали, що селяни не хотіли працювати в колгоспах. Куркулі чинили опір радянській владі і таке інше. Я, і як багато старших військовослужбовців, не міг погодитися з таким поясненням і заперечити вголос теж не міг. Солдат Бойко Микола Лаврентійович був дуже допитливим і хотів на комсомольських зборах аргументовано довести справжні причини голодування. Через два дні його забрали в КДБ, і досі не знаємо, куди він дівся.
Після Великої Вітчизняної війни, засухи і розрухи народного господарства голод 1947 року можна якось пояснити об’єктивними причинами. А голод 1932—1933 рр. був штучно організований кремлівським керівництвом — Сталіним, Молотовим та їхніми поплічниками. Були також активні виконавці
«лінії партії» і в Україні — Постишев, Косіор.Як стало відомо із архівних документів, Микита Хрущов, який побував у голодуючих районах України, доповів Сталіну про велике вимирання населення, що є багато фактів людоїдства і треба негайно відкривати державні хлібні засіки... Але Сталін різко перебив свого соратника:
«Ничего... хохлы хитрые — выкрутятся...». Не викрутилося понад вісім мільйонів українців, із них — 4,5 мільйона дітей...У голодомор Україна втратила більше людей, ніж під час Великої Вітчизняної війни. Як можна замовчувати такий геноцид? Злочин, що скоїла більшовицька влада, не має аналогів у світовій історії ні за масштабами, ні за кількістю жертв. Ми не повинні забувати минуле, переповнене смертю, кров’ю українців, які помирали не лише за свої ідеї, незалежну державу, а й за те, що народилися українцями.
Василь ТИМОЩИК, ветеран війни і праці.
Київ.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
