На початку 70-х років минулого сторіччя в одному із найпосушливіших регіонів півночі Австралії був виявлений невідомий раніше вид жаби, що пізніше одержав назву «реобатрахус сілус».

Становив інтерес уже й той факт, що новий вид був знайдений у болітці: дотепер вважалося, що на цьому континенті немає водяних амфібій, усі описані види минулого були або наземними, або деревними.

Жаба була всебічно вивчена — з погляду її морфології, анатомії й способу життя. Її слизька шкіра має сірувато-зелене забарвлення на спинці й кремове на черевці. Перетинки між широко розставленими пальцями дозволяли їй добре плавати й швидко пересуватися.

Анатомічне дослідження жаби розкрило цікаві особливості. Вчені виявили орган, характерний для багатьох риб — бічну лінію. Це щось подібне до каналу, що проходить у шкірі жаби (у риб — під лускою) з боків тіла, сполученого із зовнішнім середовищем за допомогою численних пор. Бічна лінія дає інформацію тварині про її положення в просторі, швидкість її руху, можливу присутність ворога або про перешкоду.

За допомогою електронного мікроскопа була відкрита інша система, що доповнює бічну лінію. Йдеться про гроноподібні тільця, розташовані у шкірі тварини. Ці тільця, які під мікроскопом зовні нагадують ягоду малини, також направляють у мозок отримані ззовні нервові сигнали, що на рівні кори головного мозку інтегруються із сигналами бічної лінії й доповнюють загальне уявлення тварини про її положення й швидкість руху.

Реобатрахус, як і багато інших амфібій, живе у двох сферах — на повітрі й у воді, харчується переважно комахами. У шлюбний період самець «співає», щоб привабити самку, а потім спаровується з нею.

Після всіх цих досліджень вчені мали віднести свою знахідку до певного сімейства жаб. І отут почалася перша серія несподіванок. Спочатку жабу прийняли за представницю сімейства шпорцевих. Особливо її зближувало з ним наявність бічної лінії — явище вкрай рідкісне. Жаби цього сімейства живуть тільки в Африці й Південній Америці. І приналежність австралійської жаби до цього сімейства була б ще одним аргументом на користь теорії дрейфу континентів.

Однак більш глибокі дослідження показали, що реобатрахус набагато ближче до своїх співвітчизників з Австралії.

І все-таки не ці відзначені зоологами цікаві особливості нової амфібії зробили сенсацію. Якось під час зміни води в акваріумі дослідники побачили, як з рота однієї з жаб вискочило двоє жабенят. Саме жабенят, а не пуголовків.

Спочатку подумали, що ця поведінка аналогічна поведінці однієї чилійської жаби, в якої самець «доношує» пуголовків, що вилупилися з ікринок, у своєму звуковому мішку. Але в австралійської жаби взагалі не виявилося схожого органа. До того ж анатомічне її дослідження показало, що це самка, а не самець. Найдивнішим же здалося те, що її шлунок був набитий пуголовками. Було схоже, що ті двоє жабенят, які вискочили з її рота, повністю розвилися в її шлунку.

«Пологи» у наступної самки були зафіксовані на фотоплівку, і весь процес був докладно описаний. Спочатку жаба виходить із води на поверхню. Відкриває рот. Розширюється стравохід, нерухомий до того часу шлунок стискується, і жабенята викидаються один за одним. У звичайний час шлунок регулярно стискується й розширюється — для забезпечення нормального процесу травлення, але, схоже, що на час «виношування» потомства в реобатрахуса цей процес переривається. Тих жабенят, які поквапилися на світ, не досягши ще потрібного розвитку, мати проковтує знову, і вони вистрибнуть через кілька годин або наступного дня — в міру їх «дозрівання».

Детальні описи й фотографії переконали останніх скептиків, але ціла низка невирішених питань при цьому залишалася. Правда, дещо вдалося уточнити. «Шлункова вагітність» триває від 6 до 8 тижнів. Увесь цей час жаба не харчується й живе за рахунок своїх внутрішніх резервів. Залишилося найголовніше питання: що змушує самку проковтувати відкладені нею яйця (їх близько чотирьох десятків)? Ікринки мають усі необхідні резерви для повноцінного розвитку без додаткової допомоги матері. І, нарешті, чому яйця не викидаються, не направляються далі в кишечник, не переварюються. Адже в нормі соляна кислота й ферменти, вироблювані шлунком, які повинні зруйнувати ікринки й пуголовків.

Єдино можливе пояснення цього факту — те, що в період перебування яєць у шлунку вироблення кислоти загальмовується. Австралійські вчені спробували це довести. Зазвичай шлунок виробляє нормальну кількість соляної кислоти, виходить, змінює цю систему поява в ньому яєць. Цілком можливо, що вони містять якісь спеціальні речовини. Як ми вже говорили, жаба відкладає, а потім проковтує близько чотирьох десятків яєць, а народжується не більше 25 жаб. Можна припустити, що з інших ікринок, переварених шлунком, і вивільняються ті самі речовини, які гальмують вироблення соляної кислоти. Було відзначено, що вода з акваріума, де утримувалися жаби, гальмує секрецію соляної кислоти. Речовина, що гальмує вироблення кислоти, міститься також у яйцепроводах, які беруть участь в утворенні оболонок яєць. Таким чином, припущення здавалося правомірним.

Залишалося цю речовину ідентифікувати. Хроматографічний аналіз показав, що речовина, яка зупиняє виділення кислоти, — це відомий з інших джерел простагландин — речовина, яка виділяється в дуже малих дозах багатьма тканинами й залозами тварин, але знайдена також у деяких рослинах. .

Простагландин міститься в шарі слизу, який оточує яйця, у шкірі пуголовків, а також у слинних залозах жабенят. На відміну від інших, простагладин з жаби дуже стійкий. Акваріумну воду нагрівали, заморожували й розморожували — вона як і раніше містила простагландин, активний і стабільний.

Але яким чином жабі вдається послабити м’язові скорочення шлунка, а потім відновити їх у потрібний час? Як вдається матері виживати півтора місяця без їжі? Відповідей на ці питання в людини поки що немає — це все ще залишається загадкою австралійської жаби.