Народ, який понад усе цінує свободу, непереможний

Світлана ЧОРНА.

20 лютого 2015 381

Народ, який понад усе цінує свободу, непереможний

Обпечений полум’ям, зрошений кров’ю, незламний і гордий Євромайдан! Його ніхто і ніщо не змогло поставити на коліна: ні «беркутня» з «Леопардами», ні інші знавіснілі посіпаки Януковича... А сотня з четвіркою Героїв навіки піднялася у височінь, щоб звідти — з небес, охороняти священне для кожного українця місце — Майдан!

У тій духовній шерензі — художник, фермер, лікар, історик, студент, програміст, рок-музикант... Горді й безстрашні, вони без зброї пішли під кулі, прикриваючись тільки фанерними щитами. Пішли, повставши проти злочинного режиму й диктатури, за свою і нашу Свободу.

Коли на Грушевського, де на Водохреща «беркутівці» зупинили мирну ходу майданівців до Верховної Ради, поливаючи їх у тріскучий мороз водою і закидаючи світлошумовими гранатами, хтось на стіні сусіднього будинку великими літерами написав «Цей народ непереможний» і «Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах». Тепер ми усі знаємо, що це не просто красиві слова. Тепер усьому світу відомо, що українців не можна бити кийками, ставити в стійло, називати бидлом.

Логіка боротьби диктатора з Майданом була проста — залякати. Жорстокий розгін студентів, вбивство Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, Романа Сеника, викрадення і катування Юрія Вербицького... Залякати не вдається, у відповідь постгеноцидне суспільство, навпаки, нарешті позбувається страху, посіяного в душах у страшні роки трьох голодоморів. На Майдан прибувають нові люди, а на місце одного загиблого стають сотні інших, гордих і безстрашних. І в той же час — звичайних українців, таких, як наші колеги, друзі, сусіди.

Назавжди у пам’яті зимові дні, коли відбулися масові вбивства мирних громадян. 18 лютого за чиїмось жахливим сценарієм мітинг під стінами Верховної Ради за лічені хвилини перетворився на криваве побоїще.

На демонстрантів з усіх боків накинулися озброєні нелюди у формі спецназівців і тітушки, били битками й металевими прутами по головах, тих, хто впав, добивали ногами, поранених дострілювали. У Маріїнському парку на землі залишалися лежати нерухомі тіла, протестувальників почали відтісняти до Інститутської. Небо в урядовому кварталі затягло димом, поблизу Нацбанку палала машина, одна за одною вибухали гранати. Людська ріка, що потекла в бік Майдану, здибилася біля барикади на Інститутській. Тих, хто не міг протиснутись через вузький вхід на «територію свободи», піднімали і перекидали через стіну, викладену з мішків. Хтось намагався сховатися в метро, але станцію вже зачинили. Чувся звук розбитого скла, у повітрі висів їдкий запах газу й диму. Один із «беркутівців» видерся на барикаду і, стоячи над натовпом, з усієї сили гамселив по головах людей гумовим кийком.

Біля Будинку профспілок до медпункту вже вишикувалася довжелезна черга поранених. Серед них побачила і давнього знайомого, художника Олександра Мельника, керівника мистецького проекту «Україна від Трипілля до сьогодення». У нього була розбита голова, кров текла по обличчю, за комір сірого пальта, в одній руці він тримав спортивну шапочку вже червоного кольору, а в другій — картину-транспарант із зображенням лика Ісуса Христа, на якій було написано «Люди, я люблю вас». Поки з колегою Георгієм Лук’янчуком посеред Майдану обробляли рану і перев’язували Олександра (до медпункту вишикувалось може сто осіб, може, більше, а він від втрати крові ледь стояв на ногах), помітила, що в очі Христа влучили дві кулі. Випадково чи хтось бив прицільно, невідомо. Зрозуміло інше — для чудовиськ, котрі дали команду вбивати людей на Майдані, і для тих, хто натискав на курок, немає нічого святого.

Того дня не можна було не помітити серед тисяч людей, що стримували натиск «беркутівців», допомагали пораненим, чергували на чатах, розносили їжу, хлопчину у блакитній касці. То був 19-річний Устим Голоднюк із Збаража Тернопільської області. Хлопець приїхав на Майдан одразу, щойно почалися протести проти зриву підписання асоціації з ЄС. У студентському таборі був начальником охорони. Перше поранення хлопець, розповідає його батько Володимир Голоднюк, колишній міліціонер, що і сам брав участь у голодовці на Майдані ще в 1990 році, отримав 30 листопада. Тоді Устим біля стели Незалежності разом із друзями робив коридор, щоб вивести дівчат із-під кийків спецназівців. Йому самому розбили голову, довелося накласти 12 швів. Отримавши бойове хрещення, хлопець відчув себе справжнім козаком і вистриг оселедця, на що запитав дозволу в батька. Протягом чотирьох місяців революції до Збаража майже не навідувався — весь час на передовій. Його блакитну каску бачили щоночі на барикадах, 18 лютого — у Маріїнському парку. Того дня о 20-й годині почався штурм «території свободи», бої тривали до восьмої ранку. До Небесної Сотні було вже записано більше тридцяти чоловік. Володимир Голоднюк пригадує, як їхав до Києва, щоб бути поряд із сином, витягти його з пекла, на яке вбивці перетворили центр столиці. Устим заспокоював батька, казав, що у нього оонівська каска миротворця, вона його захищає. Снайпер влучив хлопцеві в голову саме тоді, коли він намагався витягти з поля бою пораненого товариша. В його руках були металевий щит і бинт. І сьогодні, і через сто років не можна буде без болю дивитися на знімки, на яких фотограф зафіксував трагічні хвилини, — на Інститутській у калюжі ще теплої крові лежить 19-річний хлопчина, який, як сказав поет, «не героєм мріяв бути, він жить хотів в країні без катів». На іншому знімку — згорьований батько Устима з пробитою кулею блакитною каскою, а поруч — накриті прапорами тіла його сина й хлопців-побратимів.

Прочитавши в соціальних мережах прохання до киян забирати до себе додому поранених, 19 лютого ми приїхали у Михайлівський, де просто в соборі оперували майданівців. Доріжка від арки дзвіниці до храму була рясно полита кров’ю. Майдан горів, лунали вибухи і постріли. Десятки, сотні людей несли у Михайлівський продукти, біля входу, під стіною, на очах виростала гора ящиків із ліками, вниз по тротуару хлопчаки котили шини — в епіцентрі бою спалювали одяг, намети, щоб утворити димову завісу для захисту від снайперів. Про тяжкий вечір і ще тяжчу ніч на 21 лютого, коли, здавалося, вже не було ніяких сил стримувати наступ, мені розповідав підприємець, член «Соловецького братства» В’ячеслав Тимченко. Найбільше його вразило те, що коли поруч падали скошені кулями люди і їх тіла зносили до найближчих готелів, інші «як стояли на передовій, так і залишилися там. Ні кроку назад не зробили ні дівчата, що підносили бруківку, ні медики, ні кухарі».

Під час подій на Майдані постраждали понад 2,5 тисячі осіб. За даними Генпрокуратури, 1200 отримали різні травми і кульові поранення.

За цією статистикою — незламна сила духу, яка допомагає виборювати свободу і на східному фронті. Там нині воюють сотні учасників Революції Гідності. Це про них нещодавно сказав відомий французький філософ Бернар-Анрі Леві: «Відверто кажучи, мені рідко доводилося бачити, щоб країна так довго й так достойно трималася під час такої війни».