Будинок №1 на вулиці Коперника, що у центрі Тернополя, нічим непримітний. Зовні велика сіра будівля облагороджена, на ній вивіски багатьох організацій. Але люди старшого покоління, минаючи його, досі відчувають трепет. А коли заходиш у глухий бетонний двір, час ніби повертає назад. За  радянських часів тут містилося обласне управління КДБ. У двір виводили на прогулянку затриманих, угорі ще й досі збереглася обнесена колючим дротом огорожа.

Нині тут єдиний в Україні історико-меморіальний музей політичних в’язнів. Унікальний він тим, що розташований у колишньому приміщенні установи, котра навіювала на людей жах. У розпорядженні музею — 30 камер ув’язнення і карцерів. Директор музею Ярослав Павуляк відчиняє одні двері, другі, треті...  Важко повірити, що у цій бетонній камері поміщалося 25 чоловік. А у вузькому довгому карцері, що нагадує кам’яний мішок, вода стояла мало не до колін. Звідси після виголошення вироків людей відправляли на заслання у Сибір, тут, замотавши голову мішком чи куфайкою, щоб не бризкала кров, розстрілювали засуджених до страти. Хоча який там суд... Слідчі сиділи на другому—третьому поверхах, на допити викликали цілодобово.
Щоправда, через цю катівню пройшли ті, хто боровся за волю України вже в післявоєнні часи. А до війни, у 1939—1941 роках,  цвіт західноукраїнської інтелігенції розстрілювали у дворі тюрми, шо була розміщена неподалік, а також Чортківської тюрми. Кількість жертв досі невідома. Скажімо, Надю Юрчинську мама впізнала тільки по косах. Тіло доньки знівечили до невпізнання. А Надя була дуже гарною. На знімку вона тримає на долоні свою розкішну косу. А ось фото ще однієї дівчини — кулеметниці Галини Кузьменко з Чернігівщини, яка разом з іншими «східняками» воювала у лавах ОУН—УПА. Сліди дівчини загубилися десь у Карпатах, куди пробивалися рештки повстанців. Це фото з архіву, знайденого 1999 року в селі Яворові Косівського району на Івано-Франківщині. Зберігався архів у дуплі дерева. Коли його зрубали, звідти викотилася скляна банка з 215 негативами. Скільки людей дізналися про долю родичів...
В одній з камер на стіні велика карта СРСР, густо помережана позначками тюрем і ГУЛАГів, у яких уродженці Тернопільщини відбували покарання. Поруч — саморобні листівки, вишитий образок Матері Божої з дитятком... Нитки висмикували із спідниць, хустин і вишивали, посилали ці саморобні подаруночки дітям, матерям на далеку Батьківщину. А ось вервичка з хліба, зроблена Анною Бурбелою-Олексів. Вона подарувала її, дізнавшись, що створюється такий музей, а потім приїхала сюди, побувала в камері, де колись сиділа. Зубний лікар Олесь Нечай зробив макет табору у Воркуті, де провів молоді роки, і також подарував музеєві.
Ярослав Павуляк також двічі потрапляв до рук КДБ. Перший раз — за пам’ятник Шевченку, який за одну ніч разом з однодумцями встановив у селі Настасові, що неподалік Тернополя, — звідти він родом. Було це 1969 року. Хлопець (вчився тоді Славко у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша) не раз звертався до голови сільської ради, секретаря партійної організації колгоспу з проханням допомогти з будівельними матеріалами на пам’ятник. Вони відмахувалися від нього. Але не відмахнувся відомий львівський скульптор Дмитро Крвавич, який цілий місяць витесував пам’ятник з каменю. Уночі на 1 травня його встановили. Стоїть і досі. Славка тоді затримали. Врятувало те, що й голова сільради, і секретар парторганізації підтвердили: він звертався до них по допомогу. Відпустили, але тримали під прицілом.
Удруге Ярослава затримали в 1972 році — після того, як він, студент філології Чернівецького університету, організував вечір пам’яті Василя Симоненка, на якому читав його щоденник. З університету виключили. Взагалі він, мабуть, побив рекорд із вступу: тринадцять разів складав вступні іспити. Коли йшов сам, зрозумівши, що це не його, коли виключали... Тоді, в 1972-му, зрозумів: вечір пам’яті Симоненка був лише приводом. Насправді кадебісти шукали компромат на львівську групу. Ярослав був знайомий з Ігорем Калинцем, В’ячеславом Чорноволом, братами Горинями. Він часто, як тепер кажуть, тусувався у їхній компанії, читав свої вірші. Отож намагалися вивідати зв’язки, компромат. Не вдалося. Протримавши хлопця півроку, відпустили. Ярослав Іванович згадує, як побачив через вікно слідчого ізолятора батька. Спочатку звернув увагу на куфайку, яку хтось у таку спеку (був липень) тримав у руках. Один рукав волочився по землі, але чоловік того не помічав. Через хвилину впізнав батька. Іван Павуляк, який сам відсидів у Сибіру кілька років за симпатії до ОУН—УПА, приніс синові теплу одежину, боячись, що і його чекає така доля.
«Свою» камеру у музеї має і його науковий працівник цього закладу Ігор Олещук. Свого часу школяреві за написання листівок дали 25 років. На щастя, довго не сидів. Після смерті Сталіна випустили. І відомий тернопільський правозахисник Ігор Герета, нині покійний, також колись перебував тут під слідством. Ідея створення музею політв’язнів належить йому.
До 14 жовтня — дня Покрови і чергової річниці створення музею, в одній з камер буде облаштовано криївку. Дерев’яні колоди лежать у дворі. Інтерес до музею, якому наступного року виповниться десять, не притупляється. Бо шлях до 24 серпня 1991 року почався давно. І скроплений він кров’ю багатьох борців за волю і незалежність України.

Тернопільська область.