Протягом останніх десяти років я не зверталася до лікарів. Не тому що маю відмінне здоров’я. Просто не люблю до поліклініки ходити. Волію займатися самолікуванням. Але тут мене звалив грип, тож без лікаря не обійтися. Як лікуватися, я знала. А от виписати собі довідку про тимчасову непрацездатність, щоб виправдати відсутність на робочому місці, не могла. Викликала дільничного. Відкрила лікарняний. У призначений день прийти на прийом не змогла — температура не спадала, а від кашлю зірвала голосові зв’язки. Домашні зателефонували до поліклініки і попросили передати моєму терапевту, щоб не чекав, а продовжив лікарняний.
— Так не можна, — заявили в реєстратурі. — Ми направимо до вас дільничного.
Бідна замерзла жінка стояла на порозі моєї квартири. Не роздягаючись (адже я в неї на дільниці не одна така!), вона позначила в лікарняному листку нову дату, порекомендувала пити гаряче, виписала антибіотик і втекла. За кілька днів я, кашляючи і чхаючи, з’явилася на прийом. Під кабінетом — черга. За півгодини вона не зменшилася. Натомість із заповітних дверей вийшла медсестра.
— Що у вас? — поцікавилася, дивлячись на блакитний аркушик у мене в руці. — Закрити хочете? Давайте.
— А слухати мене доктор не буде? — цікавлюся.
— А треба? — спантеличує мене намісник дільничного терапевта, ховаючись у кабінеті.
За п’ять хвилин медсестра віддає мені завізований лікарняний і направлення на флюорографію.
— У лікаря виникли сумніви з приводу моїх легень? — захлинаючись кашлем, запитую я.
Медсестра здивовано дивиться на мене і по-змовницьки шепоче:
— В країні лютує туберкульоз! Флюорографію треба робити всім.
На жаль, просвітити мої легені цього дня не пощастило. У поліклініці вимкнули електрику.
