Нині в Лівані спокійно. Відроджується мирне життя. Будують будинки і дороги. Про громадянську війну нагадують стіни будівель, пощерблені осколками снарядів, військовослужбовці Тимчасових Сил ООН і коли-не-коли постріли мінометів. Це місцевий рух «Хізбалла» (захисники Бога) веде перестрілки з ізраїльською стороною. Такий «обмін люб’язностями» відбувається майже на дипломатичному рівні — без жертв. Схоже, на цьому етапі лівано-ізраїльських відносин гуманізм бере гору над військовим екстремізмом.
«Обмін люб’язностями» з міномета
У 2000 році Ізраїль пішов з території Лівану. Однак і досі утримує деякі позиції на цій землі. Зокрема, дотепер йде суперечка про ферми Шебаа, що на півдні країни. Тому місцевий рух «Хізболла» навряд чи можна назвати екстремістським. У даному контексті він захищає національні інтереси своєї держави, виступаючи за її територіальну цілісність.
Рейтинг цієї партії в країні зростає з кожним роком. Про це свідчать муніципальні вибори, котрі нещодавно відбувалися тут, у результаті яких представники «Хізбалли» і рух Амаль (мета і завдання яких збігаються) зайняли ключові позиції в місцевих органах влади. Це дає підстави припускати, що в політиків «Хізбалли» непогані перспективи на парламентські вибори наступного року. До речі, і нині вони мають вісім (із 128) голосів у законодавчому органі. А поки що політична інтрига тут розвивається навколо стосунків між чинними прем’єр-міністром Рафіком Харірі і президентом Емілем Лахудом. Її суть у тому, що в парламентській республіці Ліван президента, відповідно до Конституції, обирає парламент на один термін (три роки). Вибори відбудуться в листопаді. І до цього часу чинний президент намагається внести поправки до основного закону, що дадуть можливість йому балотуватися на другий термін. А прем’єр-міністр категорично проти.
Ліван — країна релігійна. Тут живе 60 відсотків мусульман і 40 відсотків християн. Їхні стосунки узаконені на політичному рівні. Згідно з домовленостями, на президентське крісло обирається християнин, на прем’єрське — мусульманин-суніт, а спікером парламенту має бути мусульманин-шиїт. Цієї умови суворо дотримуються.
Грошові потоки повернулися назад
В економічній сфері Лівану правлять банки і туризм. Саме вони приносять основний дохід державі. Після 11 вересня 2001 року і фінансовий, і туристичний бізнес переживають новий етап розвитку. Грошові потоки з арабських країн повертаються на Схід. Арабські магнати забирають свої капітали з банків Америки і Західної Європи і вкладають у банки Лівану. Не випадково цю країну називають східною Швейцарією. Однак зовнішній борг Лівану становить 35 млрд. доларів і щорічно збільшується на 2—3 млрд.
Корінних ліванців у країні — 3,5 мільйона. 12 мільйонів їхніх співгромадян живуть і займаються бізнесом за кордоном. У Лівані прийняте полігромадянство — можна бути підданим кількох країн одночасно. При цьому на низькооплачуваних роботах, на плантаціях (бананових, апельсинових, тютюнових) задіяні в основному сирійці й палестинці. Вони не мають громадянства і вважаються дешевою робочою силою. Громадяни країни, треба зазначити, не бідують. Багато хто живе на доход, одержуваний від здавання в оренду землі і житла. Добре налагоджено зв’язки з країнами СНД, куди місцеві підприємці відправляють банани, гранати, лимони, оливки.
Жіноче питання з арабським акцентом
У Лівані багато хто знає російську мову. Це колишні студенти наших вузів. Більшість з них привезла до себе на батьківщину російських, українських, молдавських дружин. Саме завдяки нашим жінкам у країні розвивається самодіяльність, аматорський спорт. Тут дуже високо цінують викладачів музики, хореографії, тренерів з аеробіки, шейпінгу тощо. Утім, стосунки в таких міжнародних родинах складаються по-різному. Деякі жінки не можуть пристосуватися до соціальних, культурних, релігійних вимог місцевого суспільства. Адже основне призначення дружини тут — сидіти вдома і народжувати дітей. Слов’янкам таке становище огидне. Тому вони намагаються реалізуватися в громадській діяльності, багато хто йде працювати. Деякі повертаються на батьківщину. Однак це зробити непросто. За ліванськими законами опікунство над дитиною здійснюється по лінії батька. І тому українці повернутися додому з дітьми, народженими в Лівані від ліванського чоловіка, практично неможливо. Жінка може виїхати сама, але почуття материнства зазвичай прив’язує її до нової батьківщини назавжди.
Утім, були випадки, коли наші жінки вносили кардинальні зміни в підвалини місцевого сімейного життя. Приміром, стосовно полігамного шлюбу. Тут мені розповіли таку історію. Українка прожила з чоловіком-мусульманином багато років. Чоловік був успішним бізнесменом і шанованою людиною. І от якось він привів у будинок другу, молоду, дружину, оформивши з нею офіційний шлюб. Першій дружині це не сподобалося. У нашій країні чоловік просто завів би на стороні коханку. У Лівані такі стосунки між чоловіком і жінкою неприйнятні. Тому друга дружина — це, по суті, коханка «у законі». Українська кохана супутниця життя шанованого мусульманина змусила його швидко розлучитися з другою дружиною, незважаючи на глузування родичів і друзів чоловіка.
Бейрут.
