У столичному Гідропарку Івана Купала святкували в супроводі народного хору «Гомін» Леопольда Ященка, чоловіка майже так само легендарного, як сам Купало. Окрім «Гомону», співали ще «Чарівниця» та «Стежина». За мостом через Венеціанську протоку зібралась публіка середнього й старшого віку. Вони підхоплювали з дитинства знайомі пісні. Молоді пісень не співали, але охоче плели вінки, прикрашали деревце Мариноньку на честь богині Марени й танцювали зі свічками довкола того деревця. А після заходу сонця стрибали парами через вогонь. Якщо купальське полум’я не роз’єднає, то бути їм разом довіку — хто в це вірить, хто ні, а цікаво ж спробувати! А ще пускали з гори вогненне колесо, символ Сонця. Охочі могли кинути в купальський вогонь якийсь непотріб, щоб старе й погане згоріло, а лишилося добре та світле. Не завадив і рясний липневий дощик, що з невеликими перервами супроводжував свято Купала, ніби старався очистити всіх ще й своєю небесною водою. А на вогні просто неба готували страви, там збиралися компанії, частувалися й співали до ранку. А дівчата вночі пускали на воду вінки зі свічками: до якого берега пристане, звідти й буде суджений. Віриш—не віриш, а теж цікаво! Квітку папороті, здається, ніхто не знайшов, та й без неї в Гідропарку було весело й по-справжньому затишно.