Коли Сеники йшли вулицею, ними не можна було не милуватися: високий ставний Сергій, вродлива сонцесяйна Наталя і троє синів-молодців. Хоча разом вони збиралися нечасто. Сергій, пілот «Львівських авіаліній», вдома бував рідко. Та й дому як такого у сім’ї не було. За п’ятнадцять років Сергій так і не заробив квартири у Львові, винаймав кімнатку, Наталя з синами жила в Тернополі у батьків. Виховання дітей лягло в основному на її плечі. А мамою вона була самовідданою, хотіла, щоб її сини були всебічно розвиненими: водила їх у спортивні секції, в гуртки, прислухалася до їхніх захоплень. Старший Роман та близнята Славчик і Костя добре вчилися, росли компанійськими.
Коли приїжджав Сергій, у родині було свято. Особливо любили хлопці ходити з батьком на риболовлю. От і тієї п’ятниці накопали черв’яків, щоб по приїзді зі Львова порибалити в неділю.
27 липня 2002 року Сергій мав літати — він командир літака Як-42. Але потім графік змінили, 27-е вивільнилося, і він запросив родину до Львова. Батьки часто брали синів на авіашоу, їздили на відзначення Дня ВМФ до Севастополя, де жив дідусь. Напередодні Славчик прихворів, і вирішено було на шоу не йти, але діти, в тому числі Славко, запротестували: вони ж заради свята і приїхали!
На аеродромі у Скнилові всі чекали коронного номера за участю Су-27. Сергій з Романом і Костею пішли подивитися ближче, щоб зняти політ на відеокамеру, а Наталя зі Славком, котрий все ще почувався зле, залишилися на полі. Якби ж то знати, що розлучаються навіки... Ті жахи, що довелося пережити Сергієві з синами там, на аеродромі, неможливо описати. А як пережити? Знайомий Сергія спостерігав за польотом Су разом із дружиною. Стояли, обнявшись. Дружину вбило на його очах. Їх розділяли сантиметри. Зрештою, відеокамери увесь цей жах зафіксували. Але не менш жахливі години Сергієві довелося провести в морзі, де працювало лише чотири паталогоанатоми...
У горі його підтримали земляки. Місцева влада допомогла перевезти тіла дружини й сина, морально і матеріально заопікувалися Сениками тернопільські міліціонери на чолі з генералом В. Максимовим, колеги-пілоти.
З того страшного липневого дня минуло більш як півроку, але рана в серцях Сергія і його синів, як і в чотирьох сотень потерпілих під час скнилівської трагедії, не гоїться. І чи загоїться колись? А ось суспільство, схоже, починає забувати, а влада намагається якнайшвидше перегорнути цю ганебну сторінку.
Чоловіки Сеники цього ніколи не забудуть. Кажу «чоловіки», бо те, що сталося у Скнилові, зробило дорослими підлітків Костю та Романа, і це вже вони, як уміють, заспокоюють Сергія: «Тату, тримайся!» Він, звичайно, тримається. Літає. Хлопців доглядає Сергієва мати. У школі вони трохи забуваються. Славчикове місце за партою ніким не зайняте. Діти бережуть пам’ять про однокласника. Чи не всі порозводили акваріумних рибок — таким було останнє Славкове захоплення, котрий мріяв стати інженером і конструювати роботів. Роман каже, що обере фах комп’ютерника. А ось тринадцятирічний Костик марив небом, хотів, як батько, бути пілотом. А після всього, що сталося, завагався.
І діти, і Сергій боляче реагують на все, що діється навколо розслідування скнилівської трагедії. На думку багатьох потерпілих, які об’єдналися у громадську організацію «Скнилівська трагедія», розслідування намагаються затягнути, щоб потім спустити на гальмах. Були обіцянки на найвищому рівні завершити слідство протягом чотирьох місяців і передати справу до суду. Давно минув названий термін, змінюються статті, за якими обвинувачених можуть притягнути до кримінальної відповідальності, та все у бік пом’якшення. А спеціалісти прогнозують, що справа надійде до суду не раніше, ніж через рік.
Тим часом формується громадська думка, що у скнилівській трагедії винні потойбічні сили. Фатум, одне слово. Деякі ЗМІ публікують інтерв’ю з родичами пілотів Су-27, їхніми адвокатами, які, звісно, їх захищають. Чашу терпіння Сергія Сеника переповнили кадри звільнення із СІЗО Володимира Топонаря, коли його виносили на ношах. Вони, мабуть, мали продемонструвати високий гуманізм нашої системи. Звичайно, добре, що Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова обстоює права обвинувачених. Але як бути з правами сотень потерпілих, які в тій бійні втратили найдорожчих людей? Сергій Сеник вважає, що варто на ці телевізійні кадри з ношами накласти запис розмови Володимира Топонаря і Юрія Єгорова, зафіксований «чорною скринькою» під час польоту, щоб очевидною стала разюча безвідповідальність, яка призвела до трагедії.
Він написав відкритого листа на ім’я Ніни Карпачової, у якому, зокрема, зазначається: «Під гаслом дотримання законності завершився процес звільнення з-під варти усіх причетних до масового вбивства ні в чому невинних людей. При цьому спостерігалася чітка ієрархія: спочатку звільнили організаторів так званого шоу, потім керівників його проведення і на завершення — спеціалістів, які здійснювали безпосереднє керування повітряним судном. Можливо, Ви, як жінка, як мати, зумієте пояснити моїм дітям, на очах яких жорстоко і цинічно вбили їхню матір і брата, якими є норми законності? Погоджуюсь з Вами, що людина має право на свободу. Але людина має право й на життя. І ми хочемо знати, яка мораль панує в суспільстві і на підставі яких законів воно дозволяє своїм представникам, покликаним охороняти життя і спокій громадян, відбирати це дане Богом право, у мирний час вбивати жінок, дітей і не нести за це відповідальності?».
Ні, Сергій не прагне помсти. Він сам пілот... Але що демонстрували у Скнилові? Фігури вищого пілотажу чи догоджання начальству, котре «крутістю» шоу прагнуло заслужити вищу посаду? Саме кричуща безвідповідальність та нехтування елементарних правил безпеки людей спричинили цю жахливу катастрофу, істинних масштабів якої так і не встановлено: досі подають різні дані про загиблих. Якщо не буде розставлено крапки над «і» після скнилівської трагедії, якщо винні не відповідатимуть за законом, то де гарантія, що на нас не чекають нові рукотворні катастрофи?
Тернопільська область.
