Вони такі різні: лагідна й спокійна Леся та експресивна красномовна Галина. А разом складають ту неподільну єдність, що зветься дуетом «ТЕЛЬНЮК: Сестри». Тих, хто цінує високу поезію й гарну музику, зачаровують спів та сценічна вишуканість заслужених артисток України Лесі й Галини Тельнюк.
Леся й Галина зростали у родині відомого письменника й літературознавця Станіслава Тельнюка. Тож наша розмова з Галиною Тельнюк (на знімку ліворуч) — про те, як виховання та родинні традиції позначилися на їхньому житті і творчості.
— Ми росли, як у казці, адже нас постійно супроводжували якісь небуденні історії, що звучали з вуст батька, — згадує Галина. — Він був надзвичайний фантаст у житті. У його розповіді важко було повірити, але ми, розкривши роти, слухали й вірили тим оповідкам. Мама (Неллі Копилова — філолог, перекладач зі східних мов. — Авт.) підтримувала це. Їй завжди вистачало таланту й культури для створення правильної атмосфери в родині. Наприклад, незважаючи на велику зайнятість удома, складний побут радянських часів, ця жінка жодного разу в житті не закричала. Не пам’ятаю з маминого боку не те що скандалу чи істерики, а й просто підвищення голосу. І це йшло не від її стриманості, подібності до англійської леді (хоч мама справді вміла триматися як висока, поважна пані), а від потужної внутрішньої доброти й лагідності. Той феномен не перестає вражати мене. Після смерті мами її людські якості ми оцінили ще більше, бо побачили іншими очима.— У вас і на сцені відчувається родинна єдність. Вона допомагає творити?
— Батьки завжди казали: «Діточки, любіть одне одного». Але родина є родина, і в сім’ях завжди найскладніші стосунки, найсильніші буревії... Та мистецтво має велику здатність очищення й відкидання будь-яких зайвих речей. Коли ми з Лесею працюємо, то намагаємося щось створити на сцені (може, іноді й не ми...).
— У вашому репертуарі чимало пісень на вірші Станіслава Тельнюка. Батько чув їх у виконанні дочок?
— Це майже трагічна й містична історія. 1990 року ми записали перший музичний альбом «Мить» і присвятили його батькові. Тоді ж записали й першу пісню на його слова — «Невольники» (композитор — Олександр Мельник). Я приїхала в Ірпінь до тата й розповіла йому про ті дві події. Прослухавши запис «Невольників», він зауважив: «Як цікаво звучить». Але ще більше розчулився (це було видно), коли я сказала, що перший альбом ми хочемо присвятити йому, тому що він дав нам у житті дуже багато. Того чудового дня, 11 серпня, ми довго гуляли лісом... Тоді ж я бачила його востаннє: 31 серпня батько помер. Інших пісень, які ми написали на його слова, він не чув. Після цього у нас із Лесею народилося багато композицій, присвячених татові, чимало його віршів ми поклали на музику. Немає жодного концерту чи музичного альбому, де не було б батькової пісні. Тепер до списку присвят додалися й мамині. Відеокліп на пісню «Шум» (мої слова, Лесина музика) з акторами Львівського національного театру імені Марії Заньковецької присвячений пам’яті мами...
— Чула, що батько часто розповідав вам: талант і визнання не завжди ходять поряд. Хотів, щоб доньки тверезо дивилися на майбутню професію?
— Я, як і більшість дівчат, у певному віці прагнула стати артисткою. Коли збиралася вступати до театрального інституту, у нас із батьком відбулася така розмова. Тато сказав: «Ти, мабуть, хочеш стати артисткою, бо думаєш, що потрапиш у кіно, станеш знаменитою, тебе упізнаватимуть на вулицях. Ти ж, мабуть, тому йдеш в артистки?» А я ж цього хочу, та починаю брехати: мовляв, ні, не для того... Він продовжує: «Ти готова, можливо, щовечора виходити на сцену і вмирати на ній? Воно ж не буде ніяк фіксуватися, театр — це діалог між актором і глядачем, який триває у ці хвилини». «Так, — кажу, — я готова». Але далі почула батькові слова: «Якщо без готовності жити мистецтвом і вмерти там ти йдеш в артистки, то займеш чуже місце». Тепер я вже усвідомлюю, що тоді нічого не розуміла. На іспитах у театральному інституті я провалилась і вступила на факультет журналістики. Так судилося.
— Але сцена таки стала для вас рідною. У столичних театрах ідуть музично-літературні вистави з вашою участю — «Інкрустації», «Дорога зі скла», «Стусове коло». А першою спробою була постановка «У. Б. Н.» у Львівському театрі імені М. Заньковецької, головну роль у якій виконав народний артист України Федір Стригун. Певно, завдяки цій виставі ви познайомились зі своїм чоловіком, сином Федора Миколайовича, актором, а нині директором проекту «ТЕЛЬНЮК: Сестри» Назаром Стригуном?
— Назар подивися виставу через рік після прем’єри. Він жив тоді у США, але залишатися там не планував. Подивився і... закохався. Це стало для нього імпульсом до повернення.
— Пані Галино, знаю, що маєте 17-річного сина. Чи обрав він професію і чи намагалися ви вплинути на його вибір?
— Роман грає на скрипці і своє життя пов’язує з музикою. Він багато читає і взагалі розумний хлопчина. Заняття музикою — природній для нього стан, тому особливо впливати не доводиться. Він слухняний, хоч і дуже впертий.
— А як ваша родина проводить дозвілля?
— Відпочивати любимо у Львові та в Карпатах. Минулого року побували в Хорватії і закохалися в цю країну. Чогось спеціального на сімейні свята не робимо. Все досить традиційно, по-українськи.
Розмову вела Тетяна КРОП.
Фото з домашнього архіву Галини Тельнюк.
