Це здебільшого жінки самотні та з дітьми - дошкільнятами й учнями (наймолодшій дитині було два тижні), пенсіонери. Їх слід було зустріти на вокзалі чи забрати з пунктів приймання прибулих, доправити в німецькі сім'ї, котрі погодилися про них подбати.
А далі - купа рутинної роботи: збирання пакета документів для отримання фінансової допомоги та соціальних виплат, пошуки квартир, забезпечення необхідним домашнім начинням, записи до лікарів, оформлення дітей у школи та садки і ще сила-силенна справ, котрі ускладнювалися тим, що прибулі не володіють німецькою.
Тож без допомоги добровільних помічників-волонтерів у цьому разі було ніяк не обійтися. І вони негайно взялися до роботи: українські хлопці й дівчата, котрі навчаються у тутешній вищій школі, всі, хто володіє німецькою, українською чи російською, запропонували свої послуги. Серед них і автор матеріалу власний кореспондент "Голосу України" в ФРН Наталія Писанська, яка вже повідомляла про те, як ведеться її підопічним в окрузі Мюленбек. Сьогодні друкуємо ще одну розповідь.
Минулої неділі українські біженці, котрих прихистили мешканці Мюленбека у власних будинках, як вияв поваги та вдячності німецьким родинам і місцевій владі організували для них свято, приготувавши найкращі наїдки української кухні. А також німецькій волонтерській організаційній групі, що взяла на себе трудомістке спілкування з відповідними соціальними службами, забезпечення потреб прибулих - від памперсів, візочків, ліжечок до велосипедів, ранців, вбрання до сезону для дітей і дорослих. Це вони подбали про відкриття «магазину», куди тутешні мешканці, охочі допомогти, приносили різноманітні товари, здебільшого з бирками. Звісно, хто мав потребу, то брав їх безплатно.
Зрештою, життєві проблеми більше чи менше повтрясалися: хоч і не всі, але чимало біженців уже отримали соціальні квартири, решта їх ще очікують. Дорослі намагаються подужати - хоч і з різними успіхами - німецьку на інтеграційних курсах, діти розпочали навчальний рік у тутешніх школах. А житомирський хормейстер Олена Малиновська навіть організувала хор з дітей українських біженців, котрий став уже знаним в окрузі. Днями цей колектив запросила одна з церков виступити в ній на Різдво.
І хоч усі біженці отримують соціальну допомогу та виплати на дітей, проте на облаштування в квартирах кожній родині переказуються кошти для закупівлі меблів та домашньої техніки. Про безплатні запрошення на різноманітні культурно-мистецькі заходи годі й казати. Квартири надаються безплатно, але біженці мають платити за комунальні послуги - електроенергію, газ, утримання прибудинкової території. Зрозуміло, що вже перший місяць такого самостійного господарювання для багатьох став неприємною несподіванкою: за все довелося платити набагато більше, ніж удома. Але цей перший урок, без сумніву, всі наші засвоїли: з використанням благ слід поводитися акуратно.
Але все приходить з досвідом, і за помилки слід платити саме стільки, скільки заплатив. А нині час, коли українські біженці залишають господарів, котрі ділилися з ними і дахом, і їжею, та допомагали тим, що не під силу прибулим: спілкуванням з чиновниками соціальних відомств і заповненням десятків формулярів.
Утім, чого гріха таїти: ці понад сім місяців спільного мешкання були непростим випробуванням для обох, ба, навіть для трьох сторін - німецьких господарів, місцевої влади та українських біженців. І ніхто з них не очікував, що все затягнеться на такий тривалий час. Бувало, що не витримували нерви в усіх, але пристрасті вгамовувалися, наші мали звикати до нових умов життя і тутешніх правил, а німці розуміли, що це швидко не станеться. І найголовніше, що й роз'їхатися швидко теж не вдасться. Тому довелося набиратися терпіння.
І ось дехто вже в'їхав у соціальні квартири, дехто ще очікує їх. Без даху над головою не залишиться ніхто, але й у господарів є межа гостинності. Тому деяким біженцям, у разі, якщо не знайдеться квартира зараз, доведеться тимчасово переїхати в гуртожитки - в окремі помешкання із санвузлами та душовими, але зі спільною на кілька кімнат кухнею. А вже далі вони шукатимуть окреме житло. Мабуть, для мене як перекладача на таких переговорах це найскладніше - пояснювати жінкам з дітьми, що хоч і тимчасово, але вони мають переїхати з комфортабельних будинків у гуртожитки...
Та, здається, наші люди цю проблему розуміють, тому обходиться без образ на господарів. Та й ті, здається, переймаються їхньою долею і співчувають як можуть. Принаймні свято вдячності вдалося. Без сумніву, що чимало досі незнайомих людей знайшли друзів, з якими й надалі підтримуватимуть стосунки. Також велика подяка місцевому магістрату, його співробітникові Фолькеру Генгу, на котрому сходилися і завдання, і їх розв'язання, і безкінечні проблеми, які насувалися лавиною, котру йому доводилося розгрібати. І цього дня на святі не один раз лунало: «Данке, Німеччино, дякуємо, Німеччино!»
Берлін.
На знімках: свято як вияв вдячності мешканцям округу Мюленбек, котрі прихистили українських біженців від війни.
Фото автора.
