Залишив місто заради мрії

Уперше він приїхав у Цвітне майже три роки тому. Знайомі, які вже мешкали у тутешньому екопоселенні, запросили в гості. Запала йому в душу спокійна і красива місцина, розмірене життя. А на святкуванні Нового 2012 року у Цвітному він познайомився із дівчиною з Житомирщини, яка також гостювала у друзів. Декілька днів спілкування кардинально змінили їхнє життя. Маючи за плечима три вищі освіти, а заразом і масу розчарувань та стресів, Віталій залишає Дніпропетровськ і власний бізнес. Разом із Тетяною (за фахом вона — інженер лісових культур) вони оселяються подалі від міської суєти.

Згадуючи той вирішальний момент, Віталій зазначає, що цей вибір — цілком свідомий, адже вони давно вже не діти. Дорослим, як вважає, він став давно. Його мама — родом із села. На літніх канікулах у бабусі і дідуся без роботи хлопець не сидів: обов’язково або на току, або на фермі допомагав. Згодом, коли навчався в інституті, у батьків також кишенькових грошей не просив, заробляв сам. Тож коли повідомив старших, що їде у село назавжди, вони зрозуміли, що це — виважений крок.

Минулого року Віталій і Таня взяли шлюб у сільській раді. Гостей не запрошували і весілля не гуляли, бо вважають, що застілля сімейному щастю — не підтримка.

Цей куток села, де тулиться придбаний ними будинок, сподобався обом. Стоїть він ніби у долині, навкруги ліс і — ні душі. До сусідів далеченько. Дім — останній на вулиці. Розповідають, що раніше у ньому мешкав бригадир городньої бригади, а навколо простягалися лани місцевого колгоспу, який наказав довго жити на початку 90-х. Тепер тут — цілковита пустка.

У будинку немає світла. Ні, подружжя і раде б мати його, та лінію електропередач енергетики давно обрізали, а прокладати тепер нову — занадто дорого. Тож ні телевізора, ні комп’ютера, ні радіо у них немає.

Дідусь Віталія, дізнавшись, що онук із дружиною мешкають у будинку без світла, зітхнув і похитав головою: «Як же ви там у темряві?..» Та онук заспокоїв старенького: мовляв, і з керосиновою лампою читати можна.

— А про життя у світі звідки дізнаєтеся? — цікаво вже мені.

— Хтось із сусідів щось розповість, — байдуже махнув рукою Віталій.

З цивілізації у них лише мобільний телефон. Та й то: безпосередньо у дворі зв’язку немає.

— Це й на краще: ніхто не відволікає від справ, — каже чоловік.

Щодня вранці і ввечері Віталій піднімається вулицею значно вище, де телефон таки спрацьовує, і перевіряє вхідні. За бажанням передзвонює.

А роботи в господарів справді багато. Насамперед — величезний город (близько гектара). «Бачите, тут землі значно більше, але ми взяли стільки, скільки встигаємо обробляти», — обводить рукою чоловік долини.

Сіють та садять Шоліни немало. Значну площу займає конюшина. Коли минулого року Віталій уперше її посіяв, сусідка захотіла купити цю кормову культуру для корови. «Для чого купувати? Косіть і забирайте, а нам даватимете молоко», — запропонував він. На тому й зійшлися.

Цьогоріч багато насіяли кормових буряків і гарбузів. Навряд чи все те знадобиться у господарстві, тож і сподіваються, що комусь із сусідів стане в нагоді.

Узагалі чоловік вважає, що в селі гроші не потрібні. З односельчанами спокійно можна обмінюватися продуктами і товарами. І тут же зізнається, що днями продав двоє відер кизилу.

Кизил, яблуні, абрикоси, груші, сливи, смородина, полуниці, виноград — спадок від попередніх господарів. Та Віталій устиг минулого року закласти новий сад. А серед старих дерев, які порадували багатим врожаєм, стоять п’ять вуликів. Немало потрудитися довелося зі старим виноградником. Лозі багато років було роздолля, адже ніхто не обрізав, не підв’язував пагони. Тепер вони у повному порядку — вийшла гарна виноградна альтанка.

Як міському жителю вдається встигати все робити до ладу? «Відповіді на запитання шукаю у науковій літературі», — зізнається він. Придбав мотоблок. Як же без такого помічника?

Шоліни вирощують екологічно чисті овочі і фрукти: жодних хімікатів не використовують. Уже закрили багато компотів та варення, наробили соку. А від бур’янів на городі рятуються... соломою. Тобто коли овочеві культури починають підніматися, навколо стелять солому. У цьому, впевнені, подвійна користь: бур’яну менше, а волога зберігається.

Таня також допомагає чоловіку поратися і на городі, і в садку. У їхньому старому будинку ідеальний порядок — це її заслуга. А ще вона охоче плете, вишиває, нещодавно навчилася робити ляльки з соломи і мотанки. Разом подружжя довгими зимовими вечорами опановувало мистецтво декупажу та квілінгу. Свої роботи навесні пропонували на ярмарку біля столітнього дуба у Буді, і все охоче розкупили.

Віталій розповів, що його батькам, які приїжджали з Дніпропетровська, у Цвітному дуже сподобалося. І тепер уже й вони подумують придбати неподалік будинок і оселитися там.

— Та й у вас ніби місця вистачає... — натякнула я між іншим.

— Дві сім’ї в одному домі? Ні. Молодші повинні прислухатися до думки старших, але їх волею жити не треба. У кожного має бути свій простір, — зазначив чоловік.

Таких, як Шоліни, називають анастасіївцями — на честь героїні книги В. Мегре «Анастасія», яка жила у глухій тайзі відлюдницею і була наділена даром ясновидіння. Сам Віталій цю аналогію відхиляє. «Ми екопоселенці!» — уточнює він.

За словами цвітненського сільського голови Віктора Ліхненка, у цьому селі та в розташованому за декілька кілометрів Ружичевому таких родин більше п’ятдесяти. Місцева громада претензій до них не має: «Спокійні, не п’ють, не курять, не б’ються, не сваряться з односельцями». Перші екопоселенці на цій території з’явилися років 15 тому. Залишивши великі гамірні міста України, Казахстану, Киргизії, Далекого Сходу Росії, вони обживають сільську українську глибинку. Втім, не обживають, а живуть у гармонії з довкіллям.

— Не всім це вдається, — каже Віталій і філософськи додає, що залишаються тут лише ті, хто нарешті зрозумів: головне — не багато заробляти, а мало витрачати.

 

Олександрівський район

Кіровоградської області.