До жінчиної мами Сашко жодних претензій не мав. Людина вона приязна й гостинна, роботяща і дбайлива. Все намагається поділитися з ними вирощеним — тільки встигай забирати. І мешкає на цілком достатній відстані: півсотні верст. Не набридає візитами: раз на півроку і не більш як на три дні, бо за домашньою роботою їй не до гульок. Обидві сторони задоволені стосунками.
Ну що може бути краще, як теща при здоров’ї й у віці, що не потребує догляду? Та й вона бачить, що у доньки з чоловіком усе добре, то рада й душу віддати, щоб так і далі залишалося.
Досить було йому забідкатись, що не вистачає трохи грошей на машину, то вона не пошкодувала корову, бичка, двох свиней, а згодом ще й батьківську хату продала — тільки б зять за кермо сів. Ну як таку тещу не любити?— Тепер, мамо, заживемо, — сказав Сашко. — Тільки-но щось треба, озвіться, і ми вже у вас. Так би мовити, швидка допомога у дії.
Правда, ніщо так швидко не забувається, як щирі обіцянки. Відвідували тещу спочатку частенько, а потім дедалі рідше... Але мама є мама. Дружину тягне до неї, як маля до грудей. Сергій і не проти. Сів за кермо й поїхав. Півсотні верст — не відстань, та ще й по великій дорозі. Проте одне йому муляло: лиш у двір — так дружина набивається на роботу. «Мамо, може, є щось нагальне зробити? Не примовчуйте: на те ж ми й приїхали, щоб допомогти».
Ні, теща не набридала проханнями, намагалася сама впоратись. Та донька ж обов’язково знайде роботу. Вони там удвох щось варять-печуть та безкінечні теревені ведуть, а йому «чоловічі» завдання дають.
— Та воно нічого й немає, — дипломатично мовить теща, — ото хіба що дашок на свинарнику перекрити. Думала когось найняти, але якщо ти, Сашо, не проти, то було б добре.
Й обов’язково щось таке підвалить — на цілий день. Додому рушають поночі. Вважай, вихідний — котові під хвіст. Замість того щоб посидіти в кафе по-людському чи з друзями на полювання-риболовлю вирушити... А якщо негода, то можна й дома біля телевізора. Та ні — давай до мами поїдемо. А там цілісінький день гаруєш. І заради чого? За спасибі, бо ж після трудів праведних і чарки не перехилиш: за кермо сідай. А теща ж — справжня майстриня: таку смачну й міцну жене самогоночку, що пошукати. Ще й на травах настоює. Справжній еліксир!
А роботі кінця-краю немає. То паркан валиться, то бур’яни треба покосити, то на хаті фронтони пофарбувати, то у веранді підлогу замінити. Он лише на облаштування нового погреба загубив кілька вихідних.
Невже він не має права відпочити? Й у сумлінного зятя виникла слушна ідея. Не горох же у нього в голові.
— Дзвонила мама, щоб приїхали. І я вже скучила. Давай з’їздимо у вихідні? — прохала дружина.
— Чому б і ні, — погодився він. — Тільки на станцію техобслуговування заїду, нехай глянуть, бо щось коробка передач барахлить.
Відігнав він автомобіль на платну стоянку й повернувся додому сумний.
— Мабуть, не вийде з поїздкою. Залишили машину — треба ремонтувати.
І цілий вихідний — його! Навіщо їхати, якщо друг запросив: день народження як-не-як.
Наступного разу Олександр теж не став відмовлятись від поїздки на село. У суботу в післяобідню пору зібралися й поїхали. Ледве вибралися за місто, він притишив машину, підняв капот і став заглядати до мотора.
— Треба вертатись. До села не дотягнемо. Ти ж чуєш, щось із мотором негаразд. Треба в гаражі глянути.
Дружина вважала, що він у машині довбеться, а він спокійнісінько перекидається в очко з гаражними сусідами.
Через тиждень Сашко завчасно попередив дружину: «Шеф попрохав у вихідні поїхати з ним на відкриття полювання.»
Наступного разу він уже сам запропонував навідатись у село. Але під вечір геть занедужав: голова заболіла, чхав і кашляв, міряв собі температуру й ковтав пігулки. Не до поїздки було. Недільного дня враз полегшало.
Уже й серпень настав, а зять ніяк не вибереться з міста. Дружина мусила їздити автобусом, бо картоплю вибирати мамі одній не з руки.
А Сашко у цей час сидів по-сімейному у кафе: він, кум і дві дівулі підозрілої поведінки...
Десь наприкінці жовтня, коли трава взялася інеєм, дружина повідомила, що мама просить забрати картоплю й м’ясо з салом (кабанця зарізала). Цього разу машина була справна. «Ми з моєю «бджілкою» завжди готові. А причепа брати?» — перепитав Сашко. Надто вже полюбляв він свіжину, особливо тещині ковбаси.
Деріївка
Онуфріївського району
Кіровоградської області.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
