За радянських часів пижикова шапка була певним показником статусу людини в суспільстві. Тому її в основному носили керівники різних рангів і торгові працівники. Причому, якщо чиновникам «чижик-пижик» діставався завдяки займаній посаді, то завмагів і продавців виручали виключно корпоративні зв’язки: ти мені ковбаску та ікорку, а я тобі — шапку.
Ці головні убори, певна річ, були не лише предметом заздрощів, а й ласим шматочком для злодіїв. Знімали шапки прямісінько з голови. Часто в таких історій був вельми комічний фінал.
«Чижику-пижику», де ти був?
Ніна працювала завідуючою кафе. Вона з дитинства була активною, кмітливою, що в житті знадобилося. Стати в тридцять років завідуючою — це, знаєте, не кожному до снаги. Тільки от із заміжжям у Ніни ніяк не виходило.
Того дня вона поверталася пізно. У Тихонівни був день народження, тому після закриття кафе трішечки випили з колективом за здоров’я старшого кухаря. При виході з трамвая Ніна насунула на свій шиньйон нещодавно придбану пижикову шапку. На високій зачісці пижик тримався погано, тому вона пришила до нього тонку резинку, і за її допомогою закріплювала на шиньйоні головний убір. Дівчина жила в приватному секторі в Камброді, знала кожного собаку, тому ходити тут уночі не боялася.
Ще в трамваї вона помітила хлопця, який горбився, ховав свій ніс у шарфик і все поглядав на дівчину. Ніна навіть спробувала з ним фліртувати, але коли побачила його зношені черевики, одразу втратила до хлопця інтерес. Трамвайний попутник нагадав про себе пізніше, коли Ніна вже підходила до свого провулка.
Намагаючись не впасти на слизькій доріжці, він біг до Ніни, і дівчина зрозуміла, що нічого хорошого їхня зустріч не обіцяє. «Шапка!» — промайнуло в її голові, і дівчина побігла. До хвіртки залишалося якихось п’ять-шість метрів, коли вона відчула, що шапки на голові більше немає. «Ах ти ж гад!» — закричала на всю вулицю і кинулася навздогін викрадачеві. Хлопець виявився прудким і якби він не впав, Ніна навряд чи б наздогнала. Але ось він послизнувся і гепнувся так, що його головний убір злетів з голови. Він навіть не став його піднімати, побіг далі. Ніна заплакала. І від образи, і від втрати. Підібрала з дороги шапку хлопця, подивилася на неї — сіра, з кролика, не надто зношена. Ну, хоч щось...
Додому вона прийшла розпатлана й схвильована. Щоб не засмучувати матір, стала змальовувати те, що трапилося з гумором, демонструючи виріб з кролика, який вона хоробро зняла з голови кривдника. Мати дивно дивилася на доньку, а потім показала на потилицю і запитала: «А це що?». Ніна підійшла до дзеркала і побачила шиньйон, що з’їхав набік і... свого «чижика-пижика», який теліпався на резинці.
Сходив за вугіллям...
Пижикову шапку Петру Семеновичу подарувала донька, яка жила на Півночі і раз на рік з чоловіком та онуками приїжджала влітку в гості. Чоловік не міг дочекатися зими й щойно вдарили перші морози, зранку дістав із шафи шапку і виніс на веранду для провітрювання.
У другій половині дня їм привезли вугілля, але Петро Семенович не став прибирати його в сарайчик. Вирішив зробити це зранку. Але увечері вдарив мороз, і дружина наказала йому принести нового вугілля, протопити будинок, щоб він до ранку не охолов. Пенсіонер вдягнув стару фуфайку, взяв відро і, трохи подумавши, насунув на голову нову пижикову шапку. Побачивши це, дружина забурчала: «Куди ти її начепив? Усе одно ніхто не побачить. Темно ж». «Треба розношувати», — авторитетно заявив Семенович.
Купу вугілля, висипану біля подвір’я на вулиці, вже притрусив сніг і прихопив мороз. Петру Семеновичу довелося попотіти, перш ніж набрати відро. Коли він висипав останню лопату, раптом не відчув на голові шапки. Він навіть не встиг належним чином відреагувати, як шапка знову впала йому на голову. Пенсіонер так нічого й не зрозумів. Зайшов у хату, поставив біля пічки відро з вугіллям і став розповідати історію, що сталася з ним. «Просто-таки дивина якась: шапка сама знімається і одягається», — засміявся він і запнувся, побачивши очі дружини. Вона не могла говорити, а лише тицяла пальцем на голову чоловіка. Петро Семенович зняв з голови шапку й сам закляк. У руках він тримав стару облізлу вушанку.
Луганськ.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
