Моє дитинство пройшло в мальовничому краї на Самбірщині Львівської області, де головну вулицю нашого села Корналовичі з одного боку обрамлювали круті береги Дністра, а з другого — лісові насадження. Річку можна було подекуди перейти майже вбрід, тож ми, малі, без остраху влаштовували там різноманітні забави. Зими тоді були суворими, люті морози так сковували водне плесо, що воно витримувало навіть сільськогосподарську техніку. Що вже й казати про людей. З’їхати з крутого берега просто на лід було звичайною справою. Діти на санчатах опинялися аж посередині річки.
Та один період зими все ж видався трохи теплішим, як за-
звичай, була відлига, й Дністер не заволокло повністю кригою: посередині чорніла вода. Але береги річки ще вкривав білий покров, тож як не покататися на санчатах? Біля гірки навіть черга утворилася: малеча сперечалася, кому першому того дня таке щастячко випаде. Дітлахи почали штовхатися. І тут раптом одні саночки помчали вниз без пасажира. А за мить опинилися... у воді. Як виявилося, то помчав саме мій транспортний засіб, і яким було горе, що його забрав Дністер! Але побачене миттю охолодило не лише наші пристрасті, а й відбило бажання з’їжджати з гірки. Мама, що саме нагодилася на галас, аж розплакалася: хіба діти розуміють, що доля санчат могла спіткати когось із нас?..
Дістали ми ті саночки аж навесні, а мені й досі моторошно від думки, що було б, якби я все ж перемогла тоді в суперечці та помчала стрімким берегом униз, до річки...
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
