Про автора

Михайло ВАСИЛЕНКО — кандидат наук із соціальних комунікацій, член національних творчих спілок — письменників і журналістів, лауреат літературних премій ім. Тараса Мельничука і «Тріумф-перо».

Має низку літературознавчих, публіцистичних, політичних та наукових статей.

Книги: «Орії» (1989), «Стрікоко» (1992), «Очарії» (1995), «Ористея» (1997), «Чотиричас» (1999), «До матері, додому» (2007), «Хода вітрів» (2010).

Про нашого одного з найбільших мислителів і письменників Івана Франка написано багато. Але на сьогодні найцікавішими є глибокі, біографічні дослідження відомого франкознавця Романа Горака. Таким солідним доробком, як його твори «Вмерти, щоб жити» (1985), «Ювілейний дар» (1985), «Переполох у Коломиї» (1986), «Я є мужик, пролог, не епілог» (1986), «Лесь Мартович» (1990), роман-есе «Задля празника» (1987, 1989), повість-есе «Тричі мені являлася любов» (1983, 1987, 2006), «Ілюзії, ім’я яким любов» (1996) «Розвіяні вітром» (1999), «Дорога до Жовтанців» (2006), «Де верхи взносить наш бескид гордий...» (2007), «Твоє ім’я не вимовлю ніколи» (2008), очевидно не може похвалитися жоден сучасний франкознавець.

У співавторстві з Ярославом Гнатівим ним завершено видання десяти фундаментальних книг біографічної епопеї «Іван Франко»: «Рід Якова» (кн. 1, 2000 р., 232 с.), «Цілком Нормальна школа» (кн. 2, 2001, 204 с.), «Гімназія» (кн. 3, 2002, 360 с.), «Університет» (кн. 4, 2004, 472 с.), «Не пора!» (кн. 5, 2005, 424 с.), «В поті чола» (кн. 6, 2005, 544 с.), «Протистояння» (кн. 7, 2006, 581 с.), «Роки страждань» (кн. 8, 2007, 544 с.), «Катастрофа» (кн. 9, 2008, 476 с.), «Guo tеndіs?» (кн. 10, ч.1, «Відхід», 2009, 450 с., ч. 2, «У притворі вічності», 2009, 384 с.). Ці фактологічні речі заслуговують на вивчення й, безумовно, на найвище пошанування в літературознавстві, серед масового українського читача і в державі.

Звичайно, для всіх, хто цікавиться та любить українську класичну літературу, хто має відношення до її вивчення та пропагування, названа фундаментальна біографія є неоціненним вкладом у документалістику славетних письменників-класиків. Зокрема, унікальних для вивчення такого велетня, як Іван Франко — автора неперевершених поетичних і драматичних творів, прозових праць з літературознавства, філософії, історії, фольклору та етнографії, блискучого публіциста й тонкого перекладача... Мабуть, легше перерахувати ті галузі інтелектуальної праці, де б він не доклав своїх рук — тобто розуму, емоцій і духу.

Перша книга «Рід Якова», як і всі інші із серії документального життєпису «Іван Франко», присвячена найактуальнішим питанням його біографії і вибудована повністю на архівах, що на сьогодні дуже важливо. Всупереч усіляким вигадкам недругів українства автори доводять справжнє українське походження нашого поета і мислителя. Прізвище Франко вперше згадується в документах 1777 року на Самбірщині Львівської області, в селі Озимина. Існувало в XVІ столітті також село Франків, тепер Залуччя, біля Снятина Івано-Франківської області. Тому говорити про німецьке чи ще якесь походження роду класика української літератури не доводиться. Автори доволі ретельно й скрупульозно дослідили це за архівними даними та метричними церковними записами.

Та й сам Каменяр ніколи не цурався свого українського селянського походження. Мало того, всім життям і творчістю стверджував його. Згадаймо хоча б його одкровення у статті «Дещо про себе самого»:

«Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм, і то не сентимент, не національна гордість, — то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І коли що полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу, як руський народ, хоч він гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і сьогодні від бідний, недолугий і непорадний, все-таки підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде намарне».

У маловідомій, але цікавій і потрібній для вчительства статті «Двоязичність і дволичність» (Львів, «Каменяр», 2001), яка не ввійшла до зібрання творів у 50 томах, Іван Франко глибоко висвітлює болюче й вельми важливе до сьогодні питання природного вживання рідної мови і неприродного використання чужої мови, посилаючись, зокрема, на приклад роздвоєння душі відомого письменника Миколи Гоголя.

«Рідної мови не може покинути людина без окалічення своєї душі —так само, як не може замінятися з ким іншим своєю шкірою. Чим вища, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна».

Тут Франко виступає як психолог і знавець людської, власне, української душі. На згадку приходять також дослідження і висновки відомого світового вченого, психолінгвіста Олександра Потебні, котрий переконливо довів, що винародовлення (денаціоналізація) призводить до деморалізації всього суспільства, не лише окремо взятої людини. В мові всяка переміна дає нові самостійні комбінації вражень і думок, і тим відмінює весь світогляд людини. Хто міняє мову, той змінює характер і напрям думки та своєї діяльності.

Нормальну школу, де навчався І. Франко («Цілком Нормальна школа», книга 2), наприклад, мусив закінчувати кожен, хто бажав іти далі в гімназію (книга 3), потім в університет (книга 4). Крім релігії, в школі вивчали німецьку, польську та українську, тобто, як тоді її називали в Галичині, — руську мову.

Рідної мови в Дрогобичі, де навчався малий Франко, не вживали. Соромилися. Українська мова вважалася доброю тільки «для спілкування з худобою, для вивезення гною і для мужви, яка подібна до худоби. Рідної мови цуралися священики. За те, що дитина заговорила рідною українською мовою, жорстоко карали».

Майже те саме було й на Великій Україні, як писав Франко, або, за московською термінологією, Малоросії. Згадаймо, як боролися за українську мову Борис Грінченко, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, все прогресивне українське письменство та інтелігенція.

У біографії наводиться уривок із нарису Франка, коли він оповідає про зустріч зі своїм героєм, бурсаком Михайлом, який повідомляє новину, що в бурсі останнім часом завелися якісь «українчики». Вони читають якогось там Шевченка, вимагають, аби з ними говорили «по-українськи», а це цілком проти природи. Адже кожен русин знає, що він не поляк, не українець, а «настоящий русский». Так учили Михасів у бурсі «Народного Дому», побудованій, до речі, на податки отих селюхів, які ніяк не могли навчитися говорити «по-людськи», а патякали своєю хлопською мовою. Колись ця сама бурса і той же «Народний Дім» були побудовані для того, щоб розвивати ту «хлопську» мову, готувати для української культури молоді кадри. Звідти мала починатися «Молода Русь»... І тепер декількох хлопців, які відважилися говорити у стінах тієї бурси рідною мовою і читати Шевченка, вишпурнули за браму тієї ж «Молодої Русі». Майже як тепер на сході чи півдні України.

Повної руйнації зазнав і монастир, де була розташована за Франка нормальна школа, в радянський час. Після того, як більшу частину ченців розстріляли, повивозили до Сибіру, а то й просто закатували, в монастир вселили низку радянських контор, які з будинком повелися по-варварськи.

Із приходом визволителів ротонда, шпиталь і будівля були віддані для потреб НКВД. Тут була катівня. Ті будинки просякнуті наскрізь кров’ю і болем та стогонами закатованих. Тут замордовано людей найсадистичнішими методами...

Тільки й пам’яті по Іванові Франкові з того часу, що сплюндровано святині, спалено ікони, порозкидувано книжки з бібліотек та жмут документів за товстими стінами архівів...

У третій книзі цікаво описана постать шкільного вчителя Франка Івана Верхратського — відвертого прибічника формування, власне, української термінології і номенклатури на основі народної мови, що у вченому тогочасному світі не знайшла підтримки.

У галузі філології (діалектика та лексика) Іван Верхратський залишив чималу спадщину і Франкові було в кого вчитися. Крім «Початків до уложення номенклатури і термінології природничої, народної», що побачила світ 1864 року, він у 1878 році видав книжку «Знадоби до словаря южно-руського», в якій подав слова, поширені на Закарпатті, Буковині, Галичині, Східній Україні (близько 2500 слів), зібрані ним під час своїх численних експедицій. Займався І. Верхратський і питанням наголосу в українській мові. Цьому присвячена його праця «Знадоби до питання угорсько-руських говорів».

Велику увагу в своїх наукових працях Верхратський приділяв питанню нормалізації літературної мови, був автором чималої кількості полемічних статей, які виходили окремими випусками або друкувалися у таких популярних тоді часописах, як «Зоря», «Руслан» та «Діло».

Як пишуть автори книги «Іван Франко. Гімназія», учений орієнтувався на літературну мову, яка витворилася на Великій Україні, проте сам не оволодів нею і надавав перевагу південно-західним говіркам. Любив критикувати інших за «ковані» слова, пропонував свої, часом дуже невдалі, і страшенно не любив, коли хтось критикував його за це... Особливо допікав йому в тому відношенні Іван Франко. Такої критики до самого кінця життя не міг пробачити своєму учневі.

Роботи викладача не викликали особливого зацікавлення, хоча він багато прислужився українській науці. Ніколи не обминав Франко творів свого гімназійного вчителя і завжди полемізував, піддавав критиці. Його зауваження Верхратський сприймав як «недопустимі» образи свого колишнього учня. Порад слухати не хотів, не вірив Франковим запевненням, що той глибоко шанує його наукову діяльність.

Цікавим у книжці є розповіді про гімназійні уроки Каменяра, розгляд предметів, тем — усього того, що має в собі навчальний заклад тих часів у порівнянні, наприклад, із сьогоднішніми навчальними закладами такого рівня.

Автори біографії зазначають, що гімназія привела свого найкращого учня в яромосквофільський часопис «Друг» тільки з причини відсутності інших видань, а мова його була далека від народної. Шовінізм Польщі й Росії процвітав. Принижувалася українська мова, робилося все, щоб показати в принизливому світлі українську культуру, щоб у підростаючого покоління вироблялася відраза до неї. Не дивно, що вихованці Дрогобицької гімназії, українці за національністю, дуже швидко ополячувалися, онімечувалися і мало хто залишався вірним своїй культурі. Молодий розум потрапляв у сіті москвофільства, яке видавалося єдиним виходом із ситуації, що складалася.

Але це найгірший вихід із ситуації, що може бути. Лише здобуття національної самостійності в усьому, в усіх сферах української діяльності може визволити нас від духовного, інтелектуального й економічного зубожіння, від обезземелення й обмосковлення. І тут життя і творчість Великого Каменяра є для нас винятковим прикладом — здобувати кращу долю українському народові.

Усе, що не українське на Україні, писав Дмитро Донцов у статті «Міжнародне становище України і Росія» (ЛНВ, 1918), — чуже й вороже українській державності». Тому давав настанову Михайло Грушевський у грудні 1918 року: «Ми ні на хвилю не можемо забувати, скільки завзятих непримиренних ворогів має українська самостійність і соціально-економічні інтереси української маси. Ми повинні тямити, що сі вороги не зложать зброї й ще довго, по всіх науках будуть користати з кожної нагоди, щоб наново пробувати зломити сі ненависні їм явища, які порушили їх привілеї, їх володіння, їхнє панування, викохане старим московським режимом. Український демос повинен буде стояти на сторожі проти усяких операцій, таємних і явних, сих ворогів і всяких можливих їхніх спільників».

Іван Франко говорив, що від народного обов’язку — служити Україні, народові, бідним і упослідженим, сам Бог не може звільнити, хоч нахваляється і робить це сатана. Ця Каменярева думка була визначальною у нього завжди і всюди.

Окрім того, що книга «Університет» охоплює найболючіші й найтрагічніши сторінки Франкового життя, тут уперше авторами введено в обіг низку архівних документів з історії цього навчального закладу, початки боротьби за національний характер, про роль викладачів у становленні Франка, його діяльність у студентських товариствах, напружену працю в журналі «Друг» разом із письменником і громадським діячем Михайлом Павликом, стосунки з істориком і політиком Михайлом Драгомановим. Зрештою тут ідеться про перший арешт та нещасливе Франкове кохання до Ольги Рошкевич.

П’ята книга «Не пора!» охоплює 1880—1885 роки життя письменника, коли його черговий раз арештовують. У цьому часі вмістилися і «нові знайомства», що мали б йому замінити втрачене кохання, і дискусії у товариських колах та на шпальтах газет із польськими соціалістами, і робота над першою політичною платформою «Програма польських і руських соціалістів Східної Галичини». Цього ж часу сформувалася його знаменита ідея служити рідному народові: «Нам пора для України жить».

1885—1894 роки в житті І. Франка були насичені титанічною літературною, науковою та публіцистичною діяльністю, газетярською роботою «в наймах», тобто в польській періодиці, черговим арештом. Шоста книга Р. Горака і Я. Гнатіва так і називається «Іван Франко. В поті чола». Тоді ж він одружується з Ольгою Хоружинською, навчається у Відні в аспірантурі та захищає докторську дисертацію.

Сьома книга «Протистояння» присвячена 1894—1900 рокам. Автори аналізують стосунки письменника з М. Драгомановим, без котрого, стверджують біографи, неможливі були б цільніші белетристи і радикали В. Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, М. Павлик. Розглядається і дискусія навколо громадських, літературних та політичних проблем І. Франка з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою. Скрупульозно просліджуються вибори до віденського парламенту і галицького сейму, в яких брав участь І. Франко. Розкривається творчий процес письменника в час написання роману «Основи суспільності», поетичних збірок «Мій ізмарагд», «Зів’яле листя» та другого видання збірки «З вершин і низин».

Восьма книга «Роки страждань» біографічного циклу «Іван Франко» охоплює 1900—1906 роки життя Каменяра. Йдеться про стосунки письменника з митрополитом А. Шептицьким, про соціальну доктрину віри і церкви, будівництво Франком власного будинку — мрії його дружини Ольги. Висвітлюється наукова та літературна праця Каменяра, зокрема, розкрито творчу лабораторію написання поеми «Мойсей».

У 1906 році вчена рада Харківського університету на клопотання історико-філологічного факультету і на підставі доповідної записки професора М. Сумцова 20 вересня одноголосно обрала І. Франка почесним доктором російської словесності.

Назва дев’ятої книги «Катастрофа» говорить сама за себе. Йдеться про хворобу письменника, діагноз, лікування, сучасні дослідження недуги І. Франка. Але він не складає рук, хоч руки вже йому відмовляють. Каменяр диктує твори своїм помічникам, а якщо вони відсутні, то бере зубами ручку, вставляє між пальці, обв’язує дротиком і пише. У цей час він пише повість «Великий шум», наукову працю «Нарис історії українсько-руської літератури», «Вавілонські гімни і псалми», безліч рецензій, багато перекладає з інших літератур.

Остання, десята книга, з цього фундаментального життєпису, що його створили Р. Горак і Я. Гнатів, називається «Guo tеndіs?» (ч. 1, «Відхід», ч. 2, «У притворі вічності»). Вона розповідає про останні роки життя І. Франка, окупацію Львова, перебування письменника у «Захисті українських січових стрільців», його смерть та похорони. А також про увіковічення імені Каменяра через видання творів, назви вулиць та бібліотек його іменем.

А от із пам’ятниками Каменяреві у Києві та Харкові не склалося. Є про це навіть указ Президента В. Ющенка 2006 року, але віз і нині там. Або як писав Р. Горак: «Нема у Києві Франка, нема...». Як і в Харкові.

Отже: «Національний розвій може лежати в тім, що ми посеред своєї нації витворювали всі ті верстви, що відповідають певним функціям народного життя, і не потребували дізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду».

Життєпис таких великих людей, як Тарас Шевченко та Іван Франко, потрібно знати. Вчитися в них жити, творити, працювати.

В об’єкт дослідження вперше вводяться праці І. Франка, надрукувавані в різноманітних виданнях, які з огляду на ідеологічні заборони тоталітарного режиму тривалий час не допускалися до вивчення. Заборонені були ті Франкові видання, де порушувалися питання національної виокремленості, а звідси й національного усвідомлення і національного руху як суспільно-політичної сили, як розвою українського народу, негативного ставлення до панівної верхівки, яка експлуатувала його рідний український народ.

Чергова віршована збірка автора — певна життєва віха, своєрідний етап у поетичній творчості Михайла Василенка, де тривають пошуки закономірностей і нестримної плинності буття, увиразнення естетичних категорій у змінності земного побутування, збагачення чуттєвих і опредмечених виявів індивідуального й громадсько-суспільного та національного життя.

Безмежний світ людини починається від колискової матері, рідного краю, батьківської хати. Кожна стежка, широкий і битий шлях чи навіть непрохідні чагарі блукань та пошуків відлунюють у чутливих серцях і ставлять свої карби в поезії Михайла Василенка.

Коровай — великий добрий хліб, який із давніх давен називали святим. Він — ознака багатства, щастя і радості. З хлібом зустрічали почесних гостей, вітали новонароджене дитя, молоду сім’ю, починали оранку, сівбу. Все життя українців супроводжує хліб, тому народ і співає:

«Світи, Боже, з раю,

Нашому короваю».

Гарно ілюстроване видання — веселе, усміхнене, наче дитина. Втім, ця книга справді таки для дітей...