Із досьє «Голосу України»

Володимир ОСКІЛКО (на знімку часів Першої світової війни) народився 1892 року в селі Городок, що поблизу Рівного. Закінчив гімназію, вчительську семінарію. Працював народним учителем у селі Золоте, недалековід міста Дубровиця. Під час Першої світової війни зробив успішну кар’єру офіцера — підполковник царської армії. Наприкінці 1917 року з Тули повернувся на рідну Волинь, де активно взявся за українізацію військових частин, був популярний серед солдатів. На початку 1918 року він — комісар Центральної Ради у Рівненському повіті. За гетьмана Скоропадського — начальник охорони Коростенського залізничного вузла. А потім доля зв’язала його із Симоном Петлюрою, з яким у нього виникли політичні суперечності.

Цю трохи забуту сторінку історії України дослідники минувшини називають не інакше, як державний переворот. Суть перевороту у тому, що у квітні 1919 року в місті Рівному — тодішній тимчасовій столиці Української Народної Республіки, куди відступили рештки сил Директорії, — 27-річний генерал-хорунжий Володимир Оскілко спробував усунути Симона Петлюру від керівництва армії УНР.

Задля чого командувач Північної групи військ Директорії Володимир Оскілко насмілився на такий крок і що з того вийшло? Лаконічну відповідь на першу частину цього питання дав відомий дослідник історії, археолог, уродженець села Мирогоща Дубенського району Юрій Шумовський у своєму рукописному чотиритомнику «Зруйноване гніздо»: «Задля України!». Утім, таким чином Юрій Шумовський охарактеризував і життєве кредо Головного отамана військ УНР та голови Директорії УНР Симона Петлюри.

Отож, виходить, що за спільної мети Петлюра та Оскілко різнилися шляхами та методами боротьби. Тим паче що загальна військово-стратегічне становище для України у 1919 році складалося не кращим чином. Оскілко вважав, що до влади в керівництві УНР прийшли більшовицькі агенти, і саме їх підривна діяльність стає причиною невдач українців на фронтах. Самого Петлюру він вважав людиною непослідовною, яка потрапила під вплив «генералів-зрадників».

Характерно, що Північна група військ УНР, якою командував Оскілко, у цей час досить успішно діяла на Волині та Поліссі, стримуючи наступ більшовиків та поляків, залишаючись чи не найдисциплінованішим та найбоєздатнішим з’єднанням УНР. Саме під прикриття цього з’єднання до Рівного прибув Петлюра і визначив це місто тимчасовою столицею УНР.

За кілька днів сюди переїхав й уряд. Спочатку Оскілко зрадів таким високоповажним гостям. Та вже за кілька днів, розчарований, видає наказ коменданту Рівного про припинення продажу спиртних напоїв та заборону бальних вечорів. У цьому наказі він зазначає, що «коли ллється кров наших лицарів-козаків... не час займатися веселощами широкої річки тої розваги, якою упивається наше громадянство по театрах, кінематографах, бальних вечорах, ресторанах і кафе, а час тверезої і впертої праці». У своїх спогадах Оскілко пізніше напише: «Рівне було правдивим Содомом. Гульня. Кидання направо і наліво державного гроша йшло без перерви день і ніч...» Сам генерал, як не раз заявляв, відсторонив себе від Содому.

Розбіжність у поглядах Оскілка та Петлюри поглибилася, коли 12 квітня 1919 року почав діяти кабінет міністрів УНР на чолі з українським соціал-демократом Борисом Мартосом, котрий заявив про створення «республіки трудових Рад» і про намір укласти мирну угоду з більшовицькою Росією.

Оскілко на ці плани мав іншу точку зору — що більшовики ніколи не відмовляться від приєднання України до радянської Росії. Такий погляд мав підтримку в різних політичних течіях — соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, народних республіканців. Усі вони, зібравшись, доручили Оскілку довести Петлюрі меморандум про негайну відставку уряду Мартоса. 20 квітня Петлюра, перебуваючи у Здолбунові, отримав цей меморандум. І тут-таки, на людях, розірвав його, тим самим демонструючи підтримку планів уряду.

Відповідь Оскілка не забарилася — він знехтував два накази головного отамана, що означало непідкорення центральному військовому командуванню. Петлюра на такий «вибрик» підлеглого реагує наказом: командувач Північної групи військ УНР мав передати військо іншому командиру — генералу Желіховському. Утім, Оскілко знову діє непередбачено: 29 квітня 1919 року за підтримки Української партії соціалістів-самостійників та Української народно-республіканської партії здійснює спробу державного перевороту.

Однодумцями та найпершими помічниками отамана стали полковник Гемпель, керівник оскілківської контррозвідки Шапула і начальник штабу Північної групи генерал Агапієв. А найпершою вимогою учасників державного перевороту стало скликання установчих зборів та усунення Петлюри від керівництва військовими справами. Реальні кроки також не забарилися — було заарештовано голову уряду Бориса Мартоса, більшість петлюрівських міністрів...

За одну ніч заколотники перебрали всю владу до своїх рук. Більше того, оскілківцям вдалося захопити скарбницю УНР — приблизно 3 мільйони українських карбованців. Оперативно прореагувала на ці події і газета «Воля», надрукувавши кілька звернень отамана Оскілка до українського народу, в яких він сповіщав про скинення «влади зрадників», обіцяв селянам віддати землю у приватну власність і завести на українській землі тверду владу, порядок і спокій.

А себе генерал-хорунжий оголосив новим головнокомандувачем армії УНР й одразу взявся формувати новий уряд. Також отаман зробив деякі кроки для забезпечення міжнародних умов новій владі. Надіслав телеграму голові уряду Західноукраїнської Народної Республіки Євгену Петрушевичу з проханням не втручатися у «внутрішні справи» УНР, а до Варшави виїхала довірена особа отамана, щоб запропонувати полякам припинити україно-польську війну.

Водночас почалося «полювання» на Петлюру, який залишався на волі. Але в Рівному заарештувати Головного отамана військ УНР не вдалося — він опинився у Здолбунові. Оскілко доручає великому загону кінної гвардії на чолі з отаманом Семеном Гризлом мчати до Здолбунова. Цей загін опинився в оточенні відданих Петлюрі підрозділів. Гризло вирішив не приймати бою й повернувся до Рівного. Незабаром Оскілко повторив спробу заарештувати Петлюру — надіслав до Здолбунова один із кращих своїх загонів на чолі з отаманом Білоусовим. Але знову намарне.

Тим часом Рівне атакували частини корпусу Січових стрільців Євгена Коновальця, загони петлюрівської польової варти і один бронепотяг. Переворот Оскілка зазнав повної поразки. Проте генералові-бунтівникові вдалося втекти.

Подальша його доля була оповита таємницею. Нещодавно під час підготовки книжки «Шумовські: заблудла слава України» несподіваною знахідкою став рукописний спогад Юрія Шумовського про події на Волині і про Оскілку як про українського бунтівника. У своїх мемуарах Юрій Федорович зазначає: «Наші мирогощанські чехи одного дня знайшли отамана Оскілку в глибокім яру в наших лісах з прекрасним фаетоном, гарними кіньми, з кількома козаками... Тут отаман переховувався. А перед тим він, виявляється, тиждень пробув у лісі під селом Хорупань. Оскілку чехи приютили. Дали йому захист та відпочинок, а після він взяв та й оженився на сестрі коменданта міліції п. Вилетела. Їх вінчав у нашій старенькій мирогощанській церковці мій тато о. Федір Шумовський. А потім, коли вже й Петлюра змушений був із рештою війська втікати, поляки арештували Оскілку, посадили до табору. Але там він просидів недовго. По ліквідації таборів переїхав до Рівного, почав видавати газету «Дзвін». Жив не у місті, а у селі Городок. Жив у маєтку відомого українського патріота і науковця барона Штенгеля. Жив доти, доки його не вислідили вороги. Підступом через вікно його застрілили під час вечері».

Це сталося 19 червня 1926 року. Якраз через місяць після вбивства Симона Петлюри. Поляки, які займалися розслідуванням цього вбивства, дійшли висновку, що Оскілко загинув від рук більшовицького агента-чекіста.

Рівненська область.

Фото з архіву.