Початок ХХ століття ознаменувався трагічними подіями для європейського континенту. Загострення геополітичних протиріч між Німеччиною, Австро-Угорщиною з одного боку та Великобританією, Францією, Росією — з другого, призвели до першої в історії людства світової війни, що тривала протягом 1914—1918 років.
Військові баталії Першої світової війни не оминули й території України. Від самого початку війни, в серпні 1914 р., західноукраїнські землі стали одним із основних театрів воєнних дій у Східній Європі. Оскільки одна частина зазначеної території належала Австро-Угорській імперії, а інша — Російській, то воєнний конфлікт полягав у впливові над цим регіоном. Українці ж, поділені між двома ворогуючими державами, змушені були воювати по різні боки за чужі інтереси.
Воєнні дії на території України розпочалися наступом російської армії на Південно-Західному фронті. Протягом 6 серпня — 13 вересня 1914 р. у результаті так званої Галицької битви російські війська зайняли Східну Галичину та Північну Буковину з центрами у Львові та Чернівцях. Перебування російської армії на західноукраїнських землях тривало до квітня 1915 р., коли після передислокації військових сил і підкріплення їх технікою та боєприпасами австро-німецьке командування перейшло у наступ. Російські війська не змогли зберегти здобуті позиції. Як наслідок, до кінця квітня вони відійшли за річку Сян, протягом травня залишили Перемишль і відступили за Дністер, а в липні звільнили Львів та більшу частину Галичини. Таким чином до осені 1915 р. австрійському командуванню вдалося не лише повернути вплив на території Східної Галичини та Північної Буковини, а й поширити свій контроль на п’ять повітів Волині.
1916 р. позначився найвищою активністю воєнних дій на Південно-Західному фронті. На початку червня розпочалася наступальна операція російських військ, яка ввійшла в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища командувача фронтом генерала О. Брусилова). Він розробив бойову операцію прориву по всьому фронту, який простягнувся по лінії Кам’янець-Подільський—Тернопіль—Кременець—Дубно. За три місяці наступальної операції російські війська підійшли до Карпатських гір, зайнявши територію Північної Буковини, Західної Волині та Південної Галичини. На цьому активні бойові дії держав припинилися, сторони перейшли до позиційної війни.
У воєнних операціях 1914—1916 рр. у складі австро-угорської армії брали участь національні військові формування, утворені з добровольців тих земель, що входили до складу імперії. Одним із таких формувань був легіон Українських Січових Стрільців, сформований у серпні-вересні 1914 р. із 2,5 тисячі українців. Цей бойовий легіон істотно відрізнявся від інших національних формувань військовою дисципліною, вишколом, стійкістю в бою та героїзмом. Особливо активно «усусівці» проявили себе під час воєнних операцій у Карпатах, захищаючи Ужоцький перевал у вересні 1914 р. та здобуваючи гору Маківку восени 1915 р. Також полк Українських Січових Стрільців відзначився влітку 1916 р., обороняючи гору Лисоню на Тернопільщині.
Під час воєнних дій Першої світової війни тисячі солдат з обох ворогуючих сторін потрапляли до полону. На території Німеччини, Австро-Угорщини, Італії та Туреччини у таборах для військовополонених опинилося майже 2,4 млн. російських підданих. Із них українці становили п’яту частину.
Перебування українських солдатів у полоні було складним. Керівництво держав, на території яких розташовувалися табори військовополонених, не створювало для них елементарних побутових умов. Вони жили у бараках, під які відводилися непридатні приміщення, часто їх селили у хлівах, де раніше тримали худобу. Крім того, таборова адміністрація не забезпечувала полонених речами першої необхідності — засобами гігієни, одягом, взуттям тощо. Страждали військовополонені й від незадовільного продовольчого забезпечення. В результаті затяжної війни і нестачі робочих рук у сільському господарстві продуктові пайки для полонених скоротилися до мізерних розмірів — 200 грамів хліба на день, тарілка супу з брукви та капусти, кружка кави. Вижити їм у таких умовах допомагали зароблені в таборі гроші, на які вони купували деякі продукти, та поодинокі посилки від родичів.
Та життя українців у таборах військовополонених характеризувалося не лише складними матеріально-побутовими умовами існування, а й важкою морально-психологічною атмосферою. Особливо гостро складалися взаємовідносини між українцями та росіянами. Час від часу між ними спалахували конфлікти ідейно-політичного характеру. Крім того, середовище українських військовополонених не було монолітним. У ньому панували різні політичні переконання та погляди на майбутнє України, що також призводило до суперечок. Одні — прихильно ставилися до ідеї незалежності України, другі — не сприймали можливості відокремлення України від Росії, треті — займали нейтральну позицію.
Розуміючи необхідність підтримки своїх земляків за кордоном, вихідці з української еліти, члени Союзу визволення України (СВУ) почали опікуватися долями військовополонених українців, які перебували у таборах Німеччини, Австро-Угорщини, Італії та Туреччини.
Створений у Львові в серпні 1914 р. для обстоювання політичних, економічних та національно-культурних інтересів українського народу Росії, СВУ основним своїм завданням проголосив боротьбу за державну самостійність України. Представники союзу розгорнули широку інформаційну та культурно-просвітницьку роботу серед полонених українців російської армії. З цією метою для них створювалися окремі табори: «Фрайштадт» (Австрія), «Дунасардегль» (Словаччина), «Терезієнштадт» (Угорщина), «Раштат» (Німеччина). У них члени СВУ організовували школи, бібліотеки, товариства, театри, видавали українські часописи («Розвага», «Розсвіт»), влаштовували низку курсів з української та німецької мов, історії та географії України, читали лекції. Також союз опікувався матеріально-побутовими умовами своїх співвітчизників, за можливості забезпечуючи їх належним харчуванням та проживанням. Крім того, в таборах українських військовополонених проводилася активна військово-патріотична робота, створювалися січові організації, бойові управи тощо. Саме на базі таких військових товариств у лютому-березні 1918 р. було сформовано національні дивізії «синьожупанників» та «сірожупанників», які згодом влилися в українську армію.
У Центральному державному архіві громадських об’єднань України зберігаються унікальні документи про перебування українських солдатів російської армії в німецьких, австро-угорських і турецьких таборах для військовополонених, які дають змогу подивитися на події Першої світової війни очима її учасників. Серед зазначених матеріалів — невідоме до сьогодні широкій громадськості листування військовополонених з їхніми рідними, друзями, представниками Союзу визволення України, що містить відомості про умови життя та побуту полонених, їх політичні переконання, настрої, стосунки тощо. Нижче подано уривки з цих документів (друкуються мовою оригіналу).
Зі звіту представника СВУ про враження від відвідування табору військовополонених у м. Ізміті (Туреччина). 25 грудня 1914 р.
«[...] Всіх полонених в лагері 350 чоловік, а з них українців 154 чоловіки. Полонені матроси торговельної і військової фльоти, на перший погляд, нарід симпатичний і живуть між собою в згоді. Значна частина матросів торгівельної фльоти свідома, брала участь в ріжних політичних організаціях. Військові матроси нарід несвідомий, переважно селяни напівнеграмотні. На питання хто він, завсіди одна відповідь: «руський» і треба ще довго балакати поки він відказавшись від назви «кацап», назве себе «хохлом».
Життєві обставини полонених погані. Мешкають в старому будинку, де внизу містяться військові вівці, від котрих через діраву долівку йде страшенний сморід [...]. Годують полонених кутею та фасолею, хліба дають проте доволі. До того ще приходиться їм по цілих днях працювати (б’ють каміння, поправляють дороги). Вільні тільки в свята та в годину перед вечерею.
Ознайомившись з положенням полонених, нам прийшлося використовувати увесь свобідний час, який був у їх розпорядженню. Правда, що після цілоденної роботи вони не могли бути пильними слухачами, але все таки дещо можна було зробити. Перешкоджало роботі також сусідство москалів, а ще гірше шпигунів, котрі хоч нічого нам не говорили, зате пильно стежили за всіма нашими розмовами з полоненими [...].
Цілком зрозуміло, що українці теж відносилися до нас з недовір’єм, вважаючи за австрійських шпигунів, і тільки дякуючи більш свідомим полоненим, вдалося їх переконати в тім, що ми за люди і чого хочемо. Через те зразу тілько кацапи, переважно чорносотенці, балакали з нами, а наші земляки і балакать не хотіли, боячись скомпрометуватись перед москалями, а ще більше перед шпигунами. Згодом, коли ми зробили для них деякі полегшення, вони звернулись до нас, як до своїх заступників. Дякуючи нашим заходам їх перестали бити, дали право мати свого кухаря і нарешті купили для них мило. Аж на кінці нашого пробування в Ізмаїлі (так в оригіналі. — Авт.) вони одержали костюми, котрі дав турецький уряд, а також грошову допомогу. Се зробило вражінь. В приналежності костюмів до СВУ те, що москалі не дістали їх, на що з завистю говорили: «ізвєстно хахол хахла вєздє найдьот».
Що до роботи, то як було сказано попереду, через обставини не можна було їх виконати після програми. Прийшлося роздавати книжки без всякої системи і всю роботу звести на прості розмови [...]».
Із листа до солдата російської армії, а потім військовополоненого в таборі «Фрайштадт» (Австрія) Б. Ілюченка від рідних про надсилання йому харчів. 1915 р.
«Дорогий Бенед! Писав я тобі чимало листів і послав хоч паршивеньку газетку, але чи получив ти це все, я не знаю — думаю, що при наших милих порядках добре як получив хоч десятий лист або газету. Збираюсь я знов послати тобі хоч маленьку посилку котру, мабуть, знов якийсь сучий син вкраде. От злодійщина проклята! Чи получив ти після папахи ще хоч одну посилку чи ні? Я тобі ще послав тютюн з люлькою і кресалом, і сиру та шоколаду — значить дві посилки послав уже давненько, мабуть, більш як місяць, але від тебе щось нема звісті, що ти що-небудь получив. Як получиш, то напиши [...]. Ну будь здоров. Пиши більш про себе [...]. Грицько».
Із листа військовополоненого С. Мансопоса до СВУ з проханням надіслати йому літературу. 1 січня 1918 р.
«Шановне товариство! Щиро дякую Вам за надіслані брошури, я їх ізкористаю. Дуже великий жаль, що я од 25/ХІ не одержав «Розваги». Послав десять крон і прошу надіслати такі книжки: три календарі «Розваги», одну пам’яткову книжечку СВУ, один підручник до науки німецької мови Рудніцького, маленьку історію Грушевського, а решту грошей на «Розвагу». Як маєте словник руско-німецький Соколовського, то прошу також надіслати разом [...]».
Із листа військовополонених українців до редакції «Вісника СВУ» з проханням посприяти поверненню на Батьківщину. 26 лютого 1918 р.
«Звертаємось до вас з оцим запитом. Чи скоро нас випровадять до нашого рідного краю Неньки України? Вже коли ми почули, що той довго чеканний час настав і що наша Ненька зовсім стала вільна від усіх кровопійців. Тільки ще ті більшовики хочуть напитися крові української [...]. Вони і тут на роботі нам не дають спокою, каждий день ріжемось до ножа. Тепер ще дужче стали ми дожидать, чи скоро повезуть нас додому. Може б і ми помогли чим-небудь своїм браттям добувати волю [...]».
Із листа військовополоненого В. Хведоровського до редакції «Вісника СВУ» про настрої серед українських полонених у таборі «Кляйнмюнхен» (Німеччина). 2 квітня 1918 р.
«Шановні товариші! З великою радістю сповіщаємо, що у нас були гості — пан проф. Смаль-Стоцький, д-р Домбчевський. Вони посітили наше загальне зібрання, на котрому поінформували весь загал про всі важнійші події на Вкраїні і давали відповідь на ріжні запитання наших «земляків» і «малоросів». Запитання були дуже гострі і ядовиті, але наші шановні гості зуміли дати належну відповідь і заспокоїти осине гніздо. На другий день — 26/ІІІ було знов загальне зібрання, на котрому Бойова організація предложила до відома загалу свій девіз і статут. Було багато противників ідеї самої організації. Особливо вороже віднеслись поляки. Вони кажуть, що всі ми українці, всі бойові, всі рівноправні, годі крові, годі боротьби між слов’янами, всі ми любимо Україну, а тут з’явилася якась купка «патентованих патріотів» і організуються собі нікого не питаючись. На цім зібранню були ще й такі заяви від «малоросів»: «Я не вижу до сих пор разницы между жителем Калуги и Полтавы. Все малоросы говорили свободно на своем языке на улицах и никто их не притиснял, а тут упрекают русское правительство в том, что оно давило, жало. Тут поют какой-то гимн». Після цього останнього слова посипались протести і предсідатель підполковник Карпенко відібрав слово у бесідника. Все таки зібрання скінчилось без ексцесів. На другий день уже до бойової організації вступило більше 30 чоловік. Незабаром почнуться курси для офіцерів української мови і ріжні виклади. Для козаків поки що прочитано дві бесіди: 1) Що таке Україна і яке вона має зараз правительство (прочитали 4 Універсал); 2) Земельний закон УЦР від 18 січня 1918 р. Всі козаки згідні з тим, що добре написано, але не всі вірять, що це так буде проведене в життя. Невірам дуже тяжко доказувати, але приходиться. Всього членів в бойовій організації 100 чоловік. А в таборі — більше як 300. Ті, що не вступили до бойової організації, роблять нам деякі перешкоди. Не обходиться і без провокацій. Деякі «землячки» і «малороси» кажуть: «Роби, роби за австрійські гроші!». На зібранні 1 квітня деякі «землячки» назвали бойову організацію «Німецькою партією». От такий наш табір український! [...]».
Із листа військовополоненого М. Рейхардта до СВУ з проханням відправити його до українського війська. 29 квітня 1918 р.
«Ще раз звертаюся до шановного Союза визволення України з проханням відправити як мене, так зарівно моїх товаришів до Українського війська. Що до того, чи я являюся свідомим і добрим українцем, то Союз визв. Укр. може се легко провірити, бо ще в падолисті 1916 року я враз ще з кількома представниками гуртка українців в таборі Дунасердагені на Угорщині вислав був лист до шанованого Союза виз. Укр. з проханням ставитися перед Австро-Угорськім правітельством о дозволі сформувати військовий відділ з полонених українців, котрий би враз з Січовими Стрільцями вступив би в активну боротьбу з Москвою за волю України. Сей лист шановний Союз виз. Укр. отримав і навіть напечатав в часописі.
Тепер мені здається, що шановний Союз виз. Укр. міг би мені допомогти попасти до Українського війська [...]. З повагою та пошаною Микола Рейхардт».
Марія КАГАЛЬНА, архівіст Центрального державного архіву громадських об’єднань України.
Фото військовополоненого, надіслане Б. Ілюченку на згадку про перебування в таборі. 30 червня 1917 р.
