6 липня виповнюється 70 років з часу визволення від фашистських загарбників міста Ковеля. Ця перемога відкривала радянським військам шлях до Польщі й стала важливим етапом в остаточному розгромі гітлерівських військ.

Залп із 124 гармат

Повоєнне літочислення Ковеля бере свій початок від 6 липня 1944 року. Саме цього дня в місто увійшли радянські війська. Бої за нього тривали кілька місяців, починаючи з березня. Німецько-фашистське командування прагнуло будь-якою ціною втримати Ковель — важливий вузол комунікацій і сильний опорний пункт оперативної оборони. Як згадував Герой Радянського Союзу генерал армії І. Павловський, котрий брав безпосередню участь у боях за місто, гітлерівці розраховували використати Ковель і оборонний рубіж на річці Турії для забезпечення флангів та тилів угруповань своїх військ, які діяли в Білорусі та Україні, для прикриття підступів до важливих економічних районів Польщі. Не випадково фашистський генерал Гілле — той самий, який, залишивши свої війська напризволяще, втік із Корсунь-Шевченківського котла, твердив, що «в Ковелі лежать ключі до Вісли».

Про операцію радянських військ, яка увійшла в історію Великої Вітчизняної війни під назвою Ковельська, сказано і написано багато. 

Нагадаємо лише, що Ковельську операцію здійснили війська 1-го Білоруського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу К. Рокоссовського. Головну роль при цьому відіграла 47-ма армія генерал-лейтенанта М. Гусєва. Про велике значення, яке мала Ковельська операція, свідчить той факт, що Москва 6 липня 1944 року о 22-й годині салютувала учасникам взяття Ковеля дванадцятьма артилерійськими залпами із 124 гармат, а з’єднанням і частинам, які найбільше при цьому відзначилися, наказом Верховного Головнокомандувача присвоєно почесне найменування Ковельських.

Однак визволення Ковеля відбувалося не так гладко й успішно, як його описують деякі історики та краєзнавці. Потрібно знати, що Ковельську наступальну операцію розпочали війська 2-го Білоруського фронту генерал-полковника П. Курочкіна в другій половині березня 1944 року. Саме тоді з’єднання і частини 47-ї армії розпочали наступ на Ковель. 125-й стрілецький корпус полковника Кузьміна у складі трьох стрілецьких дивізій впритул підійшов 17 березня до міста. 18 березня Ковель був оточений. Війська 77-го стрілецького корпусу генерал-майора Позняка повинні були утримувати зовнішній фронт, не пропускати резерви німецьких частин до міста, блокувати всі дороги до нього..

Місто було міцно укріплене. Кам’яні будинки гітлерівці перетворили на дзоти з гарматами та кулеметами, на околицях вирили в два ряди протитанкові рови, траншеї, збудували загорожі з колючого дроту. Взяти Ковель штурмом, як спершу планувалося, не вдалося. З’єднання і частини, які наступали, зазнавши великих втрат, перейшли до оборони.

Ще й сьогодні ховають полеглих

Німецьке командування на допомогу оточеним військам перекинуло в район Ковеля частини 4-ї німецької танкової армії генерала Рауса.  5 квітня 1944 року на північному заході Ковеля фашисти великими силами піхотних частин і танків за підтримки авіації завдали контрудару, прорвали радянську оборону і з’єдналися зі своїми військами, оточеними в місті.

На південно-західному напрямку в смузі сіл Старі Кошари, Миляновичі, Ружин займала вогневі позиції 76-та стрілецька дивізія полковника Видригана, яка була теж піддана нищівному удару з боку німецьких військ. До речі, дивізійну розвідку очолював відомий радянський письменник Еммануїл Казакевич. У романі «Зірка» він згодом правдиво відтворить події, що відбувалися у той час під Ковелем. Цікаво, що прообразом командира дивізії Сербіченка в цьому творі був згадуваний вище командир 76-ї Єльнинської стрілецької дивізії полковник Захар Петрович Видриган, учасник Першої світової війни, кавалер трьох Георгіївських хрестів і чотирьох Георгіївських медалей.

Запам’яталася зустріч у 2004 році з колишнім командиром роти 76-ї стрілецької дивізії Кашпуллою Зінгангіровим. У Ковель він прибув на святкування 60-річчя визволення із столиці Казахстану Астани. В березні 1944 року очолювана ним група із 35 бійців, маючи на озброєнні лише дві протитанкові рушниці й станковий кулемет, поблизу села Старі Кошари перекрила дорогу семи ворожим танкам і 50 піхотинцям, які намагалися прорватися на допомогу заблокованим у Ковелі семи ворожим дивізіям. 

На жаль, прорахунки командування дорого обійшлися воїнам-визволителям: тисячі їх поклали тоді голови, намагаючись не допустити деблокування фашистами Ковеля. Ще й сьогодні пошукова група «Відродження» разом із громадською організацією «Сумління» віднаходять у засипаних траншеях, у вирвах від бомб, снарядів, мін останки загиблих у березні—липні 1944 року воїнів. В урочищі Мар’їна роща, що поблизу села Мощена, на горі Ведмежій за останні три роки вже утворилося нове меморіальне кладовище, де й сьогодні ховають полеглих у 1944-му.

Й. Сталін був серйозно стурбований поразкою радянських військ під Ковелем. Як засвідчують архівні джерела, він зателефонував К. Рокоссовському і наказав негайно виїхати в Сарни до командувача фронту Курочкіна, щоб з’ясувати, як і чому ворогу вдалося прорвати оточення довкола Ковеля. Через декілька днів становище радянських військ ще більше ускладнилося. З’явилася цілком реальна загроза прориву німецьких військ у тил і виходу їх на рубежі річок Стохід і Стир, населені пункти навколо яких були вже очищені від фашистських окупантів.

У такій, без перебільшення, надзвичайній ситуації Ставка Верховного Головнокомандувача прийняла радикальне рішення: командувача 2-м Білоруським фронтом генерал-полковника Курочкіна звільнити з посади, а ввірені йому війська в повному складі передати в підпорядкування генерала армії К. Рокоссовського. Таким чином, Ковельську наступальну операцію розпочали війська 2-го Білоруського, а завершили війська 1-го Білоруського фронтів.

Місто пам’ятає своїх визволителів

На початку липня 1944 року становище німецького гарнізону в Ковелі ускладнилося. Радянськими військами був перехоплений наказ начальника гарнізону, який вимагав економити боєприпаси. Комендант Бессінг утік з міста на літаку. Командувач групи армій «Центр» фельдмаршал Модель, не чекаючи удару радянської армії, віддав наказ залишити Ковель, що й було зроблено у ніч з 5 на 6 липня 1944 року.

— Коли 6 липня 1944 року ми визволили Ковель, у місті майже не було ворогів, — згадував колишній командир протитанкової батареї лучанин Володимир Бірюков. — Гітлерівці, відчувши, що знову можуть потрапити в оточення, вночі залишили місто. Ковель було майже повністю зруйновано, всі його вулиці й будівлі було заміновано. Великої шкоди завдавав залишений у місті навідник, який коригував вогонь фашистської артилерії. 

Увечері 6 липня 1944 року по радіо передали наказ Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна маршалу Радянського Союзу К. Рокоссовському, в якому зазначалося, що в боях за Ковель відзначились війська генерал-лейтенанта М. Гусєва, генерал-майора М. Анашкіна, генерал-майора І. Кузьміна, полковника Я. Цвинтарного, полковника В. Булгакова, полковника З. Видригана, генерал-майора В. Чернова, полковника М. Заїкіна, артилеристи генерал-майора артилерії А. Битюцького, підполковника А. Балагурова, льотчики генерал-лейтенанта авіації Ф. Полиніна та ін.

Безпосередню участь у боях за Ковель, як ми вже згадували, брали воїни 47-ї армії 1-го Білоруського фронту, зокрема 60-ї, 76-ї, 132-ї, 175-ї, 260-ї стрілецьких дивізій, 6-ї гвардійської артилерійської і 336-ї авіаційної дивізій. Смертю хоробрих тут полягли Герої Радянського Союзу В. Подколоднов, В. Смирнов, Г. Зеленський, Ч. Бенделіані, В. Олійник. За виявлені мужність і героїзм звання Героїв удостоєні сержант І. Єрьомін, капітан А. Мін.

Міська і районна влада, громадськість гідно вшанували пам’ять полеглих у боях за визволення Ковельщини. Про їх безсмертний подвиг свідчать Братська могила на кладовищі по вул. Незалежності, обеліски на честь згаданих вище Героїв Радянського Союзу, а також відкритий у 1977 році Меморіальний комплекс Слави. Пам’ятники, братські могили воїнів-визволителів і земляків, котрі загинули на фронтах Другої світової війни, є практично в кожному населеному пункті району.

Серед почесних громадян міста — багато учасників боїв за визволення нашого краю. Це — генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу, командир Чернігівсько-Волинського з’єднання партизанських загонів Олексій Федоров; генерал-лейтенант, колишній командир 260-ї Червонопрапорної Ковельської стрілецької дивізії Василь Булгаков; син туркменського народу Керим Мурадов; воїн 144-ї окремої бригади 60-ї стрілецької дивізії, наш земляк Іван Кубатко, а також активний учасник відбудови Ковельського залізничного вузла, почесний залізничник Макар Савельєв.

Фенікс, що повстав із попелищ

Але це, так би мовити, один бік медалі. За переможними реляціями про визволення Ковеля приховувалися життєві трагедії тих, хто воював, і тих, хто перебував на окупованій німцями території. Перші тисячами гинули на полі бою, другі переживали жахи артобстрілів і бомбардувань. Ось, що згадувала про ті часи ковельчанка Марія Зволянська:

— Люди, які пережили бої за Ковель, пізніше заявляли, що більше ніколи не захочуть жити в такому «пекельному» місті. Це було страхіття, яке важко уявити нормальній людині.

В автобіографічній книзі «Моя позиція незмінна» (Луцьк, «Надстир’я», 2009) волинянин, колишній відомий в області партійний і радянський працівник, уродженець села Солотвин Ковельського району Володимир Воробей про ті часи писав так: «Мабуть, десь у вересні дідусь їхав до Ковеля і взяв нас із собою. Місто лежало в руїнах, було майже повністю знищене... Якщо до окупації в Ковелі проживало 27 тисяч чоловік, то після визволення його Червоною Армією тут виявилася мізерна кількість мешканців. Фашистські недолюди побудували в місті для військовополонених Радянської Армії два концентраційних табори (по вул. Брестській і на Горці), в яких щоденно гинуло 150—200 чоловік. Всього за три роки окупації фашистські кати розстріляли 11 тисяч військовополонених солдатів і офіцерів Червоної Армії.

Експертна комісія встановила 69 різних розмірів ям з радянськими громадянами, умертвленими фашистами. В одній із тих ям виявлено 8000 трупів дітей і жінок.».

На жаль, в місті досі немає жодного меморіального знака чи пам’ятника, які б нагадували про трагедію в’язнів ковельських концтаборів.

До речі, переможний прапор уперше був піднятий у Ковелі радянськими солдатами на будівлях колишньої військової частини, що дислокувалася на вулиці Монопольовій (пізніше — Горького, а тепер — Шевченка).

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що післявоєнний період для мешканців Ковельщини починався фактично з попелищ, згарищ і руїн. Великі матеріальні втрати доповнювалися численними людськими жертвами. В таких умовах треба було розпочинати відбудову економіки, соціальної сфери, водночас постачаючи фронт живою силою, продовольством, одягом і взуттям, не кажучи вже про озброєння.

Волинська область.

Бійці одного з військових підрозділів, який брав участь у визволенні Ковеля.

Фото з архіву Волинського краєзнавчого музею.