Перед Новим роком покликали мене в профком.
— Будете, як і минулого разу, Дідом Морозом! —повідомили.
— Нізащо! — мовлю. — Торік стільки клопоту набрався. Сьогодні зайти до сім’ї з дітьми без сяких-таких подарунків — просто сором. А де ми їх, тих подарунків, стільки наберемо?
— До пенсіонерів пошлемо, — кажуть.
— І з пенсіонерами клопоту не менше!
Але ж таки вмовили мене. Видали зі складу потертого кожуха, якого і минулого й позаминулого року зодягав, валянки. Бороду причепили.
Надів я кожушка. А в ньому в кишенях повнісінько різних папірців-записок. То вони ще з минулорічних свят залишилися. Від тих же пенсіонерів.
— Ось! — виймаю з кишені папірці. — Невже за рік так і не зреагували на прохання малоімущих? А ви кажете, знову іти до пенсіонерів...
Начальство наше, яке посилено готується до наступних виборів, узяло ті папірці й переглянуло. Один каже:
— Чому це не зреагували? Ми за соціальну справедливість! Давайте перевіримо! Ось, на, заявка пенсіонерки, самотньої баби Килини. Скаржиться, що їй вугілля за пільговими цінами не завезли. Так і пише: «Обіцяли завезти під Новий рік вугілля. Сьогодні вже 30 грудня, а палива й не видно...» Давайте перевіримо!
Дзвонить наш начальник на паливний склад. Там довго мовчать, певно, шукають щось у своїх численних зшитках. Потім у трубці чуємо шелестіння паперів і голос:
— Знайшли цю пенсіонерку Килину в списках. Справді, велено було завезти їй вугілля під Новий рік... —Помовчали. Щось рипіло, скрипіло в трубці. Потім оптимістичне: — Але ж сьогодні ще тільки 30 грудня, до Новоріччя ще два дні. То чого ця баба так хвилюється?!..
