Це було в Путивлі

Це було в 1941-му...

Вересневого ранку з прифронтового аеродрому знялася в повітря ланка бомбардувальників Пе-2. В складі її був і екіпаж молодшого лейтенанта Михайла Воскресенського. Фашисти вже взяли Конотоп, Путивль, Глухів, Суми і запекло рвалися далі, на північний схід. Льотчики одержали завдання знищити одну з ворожих колон, що просувалася до фронту. Ціль виявили під Конотопом. Команда — і літаки пішли в піке. Бомби лягали просто в гущу фашистських машин. Знову розворот, зниження, знову кулі і бомби настигають ворога.

— Над нами «мессери», — стривожено повідомив радист.

— Приготуватися до відбиття атаки! — командує Воскресенський. Задимів один стерв’ятник. Але сили були нерівними. Молодший лейтенант відчув сильний удар — це ворожий снаряд влучив у правий мотор. Можна дотягти до своїх і на одному моторі. Та влучає ще один снаряд, цього разу в кабіну.

— Залишаємо літак! — наказує Воскресенський. Однак мовчить штурман, не подає голосу стрілець-радист. Певно, обох немає в живих. Михайло відкидає ліхтар і каменем падає вниз. Але стропи заплуталися, парашут розкрився не повністю. Земля стрімко мчала назустріч. Сильний удар — і більше Воскресенський не пам’ятає нічого.

Опритомнів у кузові автомобіля. Ніби крізь туман, долинула чужа, уривчаста говірка. «Німці! Полон!» —блискавкою промайнуло в голові. Підняв голову, побачив, як машина наближається до мосту через широку річку. Це — Сейм, через нього Воскресенський не раз літав на завдання. Скочив на ноги, розраховуючи стрибнути у воду, а там — що буде. Однак удар прикладом відкинув його від борту — і тепер він знепритомнів надовго.

Перше, що Михайло побачив, прийшовши до пам’яті, були білі стіни, білий халат людини, яка схилилася над ним.

— Де я? Хто ви? — прошепотів Воскресенський.

— У Путивлі ви, друже, в лікарні.

— Що з моїми ногами, лікарю?

— Усе буде гаразд, потрібен тільки час.

Ось що розповідала мені про ті дні Тетяна Степанівна Гамшеєва (дівоче прізвище Лелюшкіна), яка по війні працювала в Міністерстві торгівлі України:

— Коли німці взяли Путивль, нам не вдалося евакуюватися. Дійшли чутки, що в лікарні залишилося багато поранених. Вирішили разом з подругами — Валею Георгієвською, Ольгою Вороніною, Оленою Маклаковою взятися доглядати наших бійців, бо персоналу там майже не було. Якось у лікарню німці привезли пораненого льотчика, а через кілька днів — ще одного. Фашисти забрали всі медикаменти, перев’язувальний матеріал, лікувати майже не було чим. Але льотчики стійко зносили біль. Наша спільна група, ватажком якої була Валя Георгієвська, вирішила допомогти льотчикам утекти. Адже всіх, хто ставав на ноги, гітлерівці відразу відправляли до концтабору. Треба було тільки роздобути одяг і документи. Та вийшло все зовсім не так, як ми розраховували.

Справи у Михайла Воскресенського, хоча й повільно, але посувалися до одужання. Лікарі, медсестри, няні віддавали пораненим усю свою майстерність, тепло душі. Сутужно було з продуктами, бо окупанти нічим не забезпечували лікарню. Тоді медики звернулися до населення з проханням поділитися хто чим може. І люди відгукнулися. Майже кожного дня льотчикам, їхнім товаришам надходили передачі. Одного разу до нього підійшла медична сестра Соня Куперштейн.

— Ви, я знаю, пілот. У сусідній палаті теж лежить льотчик.

Зійшлися одразу. Нового знайомого звали Миколою Калініним. Командував ланкою бомбардувальників. З початку війни мав уже кілька десятків бойових вильотів. Збили його поблизу Путивля і теж напівнепритомного взяли в полон. Одразу дійшли висновку: треба тікати. Але де взяти одяг? У військовій формі їх схопить перший же патруль.

Якось до лікарні завітав невисокий, сухорлявий дідусь на протезі. Довідався, в якій палаті лежать льотчики. Передав їм харчі, відрекомендувався:

— Василь Петрович Докукін, із села Пруди.

Своїх переконань новий знайомий не приховував. З гнівом говорив про фашистські порядки, про те, що народ не збирається коритися окупантам, що в Спадщанському лісі люди бачили партизанів. Радістю спалахнули очі льотчиків, коли довідалися, що Василь Петрович охоче береться допомогти здійснити їхній задум.

Хто ж такий Докукін? Партизанив ще в громадянську війну, потім у рідному селі очолював комітет незаможних селян. У місцевому колгоспі був бригадиром. І хоча в село наїздили окупанти, з’явилися поліцаї, але колгоспники, як і раніше, йшли до Василя Петровича за порадою, підтримкою і допомогою. І сьогодні в Прудах пам’ятають такий випадок: один із поліцаїв відібрав у багатодітної сім’ї корову. Поскаржилася жінка Докукіну. Не роздумуючи, попрямував той до двору посіпаки.

— Поверни корову туди, де взяв. Бо ми тобі цього не подаруємо. Такий великий авторитет був у Василя Петровича, що поліцай послухався його беззастережно.

Коли дружина Докукіна довідалася, з якою метою збирається він у місто, теж не вагалася:

— Святе діло задумав. Щасти тобі, Василю!

Свідком розмови Докукіна з льотчиками мимоволі стала Соня Куперштейн. Вони, було, стривожилися, але, з’ясувалося, марно. Соня благала:

— Візьміть і мене з собою. Тут мені життя все одно не буде: довідаються фашисти, що я єврейка —розстріляють.

Василь Петрович пообіцяв Воскресенському й Калініну, що підбере одяг за зростом і доставить до лікарні. Але щось йому, певно, завадило. А тут пройшла чутка: хворих, які одужують, німці збираються перевести в інше відділення. Воно охороняється і вирватися звідти буде не так просто. Побачивши, як захвилювалися льотчики, Соня запропонувала самій сходити до Докукіних. Увечері дівчина пішла в Пруди. Василь Петрович домовився з Сонею, що вони з Миколою Калініним доберуться до його хати самі, а за Воскресенським (Михайлові ще важко було ходити) він приїде підводою і чекатиме після обіду біля міського кладовища.

Настав довгожданий ранок. І раптом ретельно продуманий план полетів шкереберть. Прибуло кілька гітлерівців з наказом доставити льотчиків до комендатури. Однією з перших довідалася про це Соня. Скориставшись тим, що фашисти зайшли спершу до кабінету лікаря, Соня метнулася до палати.

— На збір — одна хвилина. Перевдягаймось і  чорним ходом, — не розгубився Калінін.

— Коли за три хвилини фашисти зайшли до палати, льотчиків там уже не було. Приклад Калініна й Воскресенського надихнув багатьох іти до лінії фронту, в партизани, — згадувала Олена Андріївна Маклакова, ще одна, учасниця підпільної групи Валі Георгієвської.

Попереду ішов Калінін, за ним — Соня і останній — Воскресенський. Біля кладовища Михайло затримався. Тут мав чекати його з підводою Василь Петрович. Та в кущах замість підводи побачив кілька фашистських автомашин. Затримуватися тут стало небезпечно, і Михайло попрямував униз. Соня з Калініним тим часом зникли з очей. Куди йти далі, Михайло не знав. А тут ще останні сили почали покидати його. Ледве додибав до городу, на якому двоє хлопчаків копали картоплю.

— Хто ви, дядечку? — співчутливо запитали його.

— Я — радянський льотчик, тікаю від фашистів. Допоможіть дістатися Прудів, там на мене чекають. — Воскресенський довірився підліткам і не помилився. Потихеньку, обминаючи людні місця, дісталися хати Докукіних.

Надія Іванівна відразу завела Михайла в хату, де вже сиділи Соня з Миколою, а хлопчакам, подякувавши, наказала:

— Ані пари з вуст. Довідаються німці — всім нам петля.

— Що ви, тьотю, за кого нас маєте? Ми он допіру лінію зв’язку ворожу вивели з ладу, а ще раніше скати на машині порізали.

Фашисти та їхні поплічники навіжено нишпорили по навколишніх селах, розшукуючи льотчиків і тих, хто допоміг їм зникнути. Прибули поліцаї і в Пруди, зібрали всіх мешканців, оголосили:

— Хто вкаже, де переховуються льотчики, одержить 15 тисяч марок і гектар землі.

Ніхто не прохопився ані словом.

І все ж небезпека не минула. Проводили обшуки поліцаї, приїздили за продуктами німці. Якось зайшли і до Докукіних.

— Кури є? — питають.

— Немає, все вже ваші взяли, — відрізала Надія Іванівна. А по очах бачить — не вірять. Ось-ось почнуть скрізь нишпорити. «Зачекайте, зараз я вас почастую». Підкралася поза тином до сусідського індика, схопила тишком-нишком — і назад: «Беріть та дайте спокій».

— Отак уперше в житті гріх на душу взяла, на чуже зазіхнула, — згадувала з посмішкою Надія Іванівна. — Але ніхто мені з сусідів і словом за те не докоряв.

Залишатися в Докукіних більше не можна було. Жовтневого вечора до них завітав давній товариш Василя Петровича Григорій Іванович Полтавцев із сусіднього сільця Сафонівки. Разом вони партизанили в громадянську. У Григорія Івановича було троє синів —один, Андрій, воював у артилерії, Іван — у батальйоні аеродромного обслуговування, а найстарший, Володимир, на одному з авіазаводів у глибокому радянському тилу працював. У загоні Сидора Артемовича Ковпака взяли на приціл і Григорія Івановича як людину надійну, з досвідом партизанської боротьби. От який був товариш у Василя Петровича. Довідавшись, у чому річ, рішення прийняв одразу:

— Завтра надвечір перевозь льотчиків до мене. У нас тихіше та й до лісу, в разі чого, рукою подати.

У сім’ї Полтавцевих зустріли Михайла, Миколу і Соню, як рідних. Наталія Петрівна, дружина Григорія Івановича, готувала відвар із сухих трав, у якому Михайло парив ноги. Мали невелику пасіку і медом лікували побиті груди Миколи. З кожним днем поверталися сили.

Похмурого ранку товариші сиділи і дивилися у вікно, за яким розкинувся колгоспний сад. А далі котив свої хвилі Сейм, ще далі — ліс, де, ходять чутки, дедалі більше не дають спокою фашистам партизани. Швидше б туди! Раптом Михайло штовхнув Миколу:

«Дивись». Той глянув — і пополотнів: до хати йшов Григорій Іванович у супроводі чотирьох німців.

Вибігти до хліва, сховатися на горищі вже не було коли. Ледве встигли залізти на піч, Наталія Петрівна накрила їх ковдрою й подушками, а на лежанці посадила онучат, наказавши їм мовчати.

З’ясувалося, німцям хтось підказав, що в Григорія Івановича є човен і він допоможе їм наловити риби. Риби не ловили, зате добрих дві години пиячили в хаті Полтавцевих. І не знали вороги, що зовсім поруч, за ситцевою запоною, ті, кого вони шукали вже другий тиждень.

— Ще двічі після того навідувалися гітлерівці до нас, — розповідала мені Ганна Матвіївна, дружина Полтавцева. — Стало зрозуміло, що мешкати й далі льотчикам у нас ризиковано. І Григорій Іванович подався до Спадщанського лісу, на колишній лісосплав. Там у нього було умовне місце зустрічі з партизанами. Повернувся повеселілий.

Незабаром на світанку до хати постукали. «Німці?» — сполохано мовила Наталія Петрівна. Григорій Іванович вдивився в передранкову темряву і спокійно мовив: «Наші».

Зайшло четверо на чолі з Василем Поповим, командиром розвідки Путивльського партизанського загону,

— Маємо доручення переправити вас до загону, — звернувся він до льотчиків.

І ось вони в дорозі. Звивисті, помітні лише розвідникам стежки ведуть углиб лісу. Їх зустрічає партизанська застава. Спершу гостей нагодували, потім провели до Сидора Артемовича Ковпака. Командир радісно привітав льотчиків:

— Не спускали ми з вас очей, відколи німці запроторили вас до лікарні. І Докукін, і Полтавцев — це наші люди, зв’язкові. З дорученням нашим, як бачите, вони впоралися непогано, і тепер ви в безпеці. Підліковуйтеся, набирайтеся сил і ставайте в стрій — бійці нам потрібні.

Швидко пролетів місяць, молоді організми стараннями партизанського лікаря Діни Маєвської взяли своє. Можна тепер і в стрій. На той час Спадщанський ліс покидав партизанський загін харків’ян під командуванням Воронцова. Він ішов до лінії фронту. Довідалися про це Калінін з Воскресенським, звернулися до Ковпака з проханням:

— Відпустіть і нас із Воронцовим. В авіації ми зможемо принести більшу користь.

— Що ж, хочете літати — в добру путь, неволити не стану, — посміхнувся Сидір Артемович.

Назавтра харків’яни рушили на північ. Із собою вони взяли Воскресенського і Калініна. Прощай, гостинний Спадщанський ліс, прощайте всі, хто допоміг вирватися з фашистської неволі і знову повернутися в лави бійців за священну справу.

Але нелегким був шлях до фронту, ще не раз смерть заглядала друзям в очі. Під селом Слоут, що в Глухівському районі, зупинився загін відпочити, запастися продуктами. У партизанів було борошно, але хто візьметься спекти з нього хліб? Узялися Калінін з Воскресенським. За пекарню обрали хату на узліссі. Обидва й гадки не мали, що господар її був зрадником, ще вчора дав знати фашистам про партизанів. І поки вони місили тісто та ліпили паляниці, близько сотні фашистів оточили будинок. Помітили небезпеку тільки тоді, коли шлях до лісу був відрізаний.

Тим часом у загоні довідалися, що льотчики потрапили в пастку. Хлопців, яких з такими труднощами визволили з полону ковпаківці, — і знову віддати ворогові? Хто в чому був, хто яку зброю тримав у руках — кинувся в бій. Василь Яремчук, який згодом очолив партизанський загін імені Устима Кармелюка, за мужність і відвагу був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, першими ж пострілами поклав ворожого офіцера та його ординарця. Фашистам довелося відступити ні з чим.

Та дорогою ціною здобуто цю перемогу. Шестеро партизанів і серед них Олександр Глазков, найхоробріший месник у загоні Воронцова, заплатили за це своїм життям. Ховаючи їх, кожен дав слово помститися за товаришів.

— Через півтора року, наступаючи на захід, наш авіаполк зупинився поблизу Глухова, — розповідав мені Михайло Григорович Воскресенський. — Я відшукав цю могилу, повідомив у сільвиконком, хто тут похований.

Льотчики дорожили цією клятвою скрізь, де вони не були б. І тоді, коли обладнували в Брянських лісах партизанський аеродром, і коли знову сіли за штурвали своїх бомбардувальників.

Ось лише два епізоди з фронтової біографії Михайла Воскресенського. 1944-й рік, Білорусія. На південний схід від Бобруйська було оточено значне угруповання фашистів. Але де саме воно, куди ворог готується нанести удар, аби спробувати вийти з оточення? Розвідати це доручили екіпажеві капітана Воскресенського. На місцевості, яку було доручено розвідати в штабі, нічого не виявлено, можна б повертатися додому. Однак капітан ще й ще борознить заданий йому квадрат. Ось де вони замаскувалися: автомашини, танки, артилерія. «Авіації було наказано нанести удар. 526 літаків піднялися в повітря і протягом години бомбардували ворога. Незабаром район, який зазнав бомбардування, являв собою кладовище — повсюди трупи і потрощена техніка», — так описує ці події в своїй книзі «Солдатський обов’язок» маршал Радянського Союзу К. Рокоссовський. Блискучий удар з повітря дав змогу радянським військам з ходу оволодіти Бобруйськом, фашисти тисячами здавалися в полон.

1945-й. Померанія в Німеччині. Її з’єднує з основним розташуванням гітлерівських військ міст через Одер. Вивести з ладу його взялися Воскресенський разом з екіпажами Круглова і Демченка. Кілька влучних попадань — і одного з найбільших мостів у Європі не стало, померанське угруповання було відрізане і незабаром знищене. За ці та інші бойові подвиги Михайла Григоровича удостоєно трьох орденів Червоного Прапора, Вітчизняної війни, двох — Червоної Зірки.

— Інакше воювати не веліла наша совість. Згадував, бувало, як десятки людей ризикували собою і життям своїх близьких задля того, щоб урятувати нас, і забував про небезпеку. Любов народна окриляла і додавала сили в боях, — не без хвилювання писав Микола Михайлович Калінін.

Після повернення до свого полку він за короткий час оволодів технікою нічних польотів. Траси його дальнього бомбардувальника Іл-4 пролягли до Заполяр’я, Будапешта, Берліна. Повернувся по війні додому Микола Михайлович з двома орденами Червоного Прапора, Олександра Невського, Червоної Зірки.

А як же склалася доля Докукіних, Полтавцевих, Соні Куперштейн?

Василь Петрович Докукін за станом здоров’я не міг піти разом з льотчиками в партизани. Але він допомагав месникам чим тільки міг. Ходив у розвідку, передавав цінні дані, переховував зв’язкових. 1942 року фашисти арештували Докукіна. Тримався він мужньо, не прохопився жодним словом про бойових друзів. Нічого не добившись, кати розстріляли Василя Петровича.

Певно, хтось доніс, з ким зв’язаний і Григорій Іванович Полтавцев. Почали навідуватися поліцаї, наказували з’явитися до комендатури. Двічі дивом йому вдавалося уникнути засідок. Тією самою стежкою, якою вів колись льотчиків, пішов і сам до лісу. Згадав свою ще з часів першої світової війни спеціальність гармаша. Брав участь у рейді на Правобережжя України.

Це їхня батарея підбила ворожий катер і баржу на Прип’яті, сіяла паніку і смерть серед ворогів. А потім — тяжка контузія в одному з боїв, евакуація на Велику землю — і радість зустрічі з сім’єю восени 1943-го.

Мужньо ділила з партизанами тягар боїв і лісового життя Соня Куперштейн, лікувала, допомагала пораненим. Тут, у загоні, знайшла вона свою долю — відважного десантника. Але недовгим було їх щастя, в одній із запеклих сутичок чоловік загинув, а Соню переправили літаком за лінію фронту, де вона незабаром народила доньку Людочку.

Кожному з учасників цієї історії війна відвела своє місце ї кожний робив свою справу, як справжні сини і дочки своєї матері-Вітчизни, — з любов’ю до друзів і священною ненавистю до ворогів.

* * *

Замовкли останні залпи війни. Але не можна було зачохлювати мотори бойових літаків. Воскресенський і Калінін по війні закінчили академію, стали льотчиками І класу, дослужилися до полковників. Миколу Михайловича Калініна життєва стежка повела до Мінська, де після виходу у відставку він викладав в університеті, Михайла Григоровича Воскресенського — до Києва. Тут він працював на авіазаводі, керував військово-патріотичною секцією товариства «Знання». В столиці України тривалий час мешкали відважний месник Василь Максимович Яремчук та Софія Наумівна Куперштейн. Увесь час вони підтримували зв’язки зі своїми рятівниками.

Роки невмолимо беруть своє. Пішли з життя старий партизан Григорій Іванович Полтавцев, його вірна подруга Наталія Петрівна. Не стало і Надії Іванівни Докукіної. Спочивають вони над сиво-зеленим древнім Сеймом, котрий пам’ятає і тужливий плач Ярославни, і дзвін мечів ратників князя Ігоря, і відгомін перших боїв партизанів-ковпаківців у Спадщанському лісі.

І немов би шепочуть віковічні сосни та дуби, передаючи цю бувальщину від покоління в покоління, наказуючи берегти пам’ять про неї, мов зіницю ока: «Не забувай. Це було в Путивлі, восени 1941-го»...

 

Путивль

Сумської області.