Самотній голос людини

Якщо не помиляюсь, за часів Союзу Лорка не входив до шкільної програми. Його згадували хіба що як ілюстрацію до теми «Поет і громадянин». Згадували, точніше, його трагічну загибель. І, як тоді велося, пришпилювали поетові ярлики борця з ладом, захисника бідних, намагаючись переконати всіх у його ледь не соціалістичному горінні.

Насправді Лорка ніколи не був політиком чи революціонером. І саме тому, що був поетом. Отже, стає ніяково, коли Лорку-поета мимоволі відсувають на другий план. Уродженець селища Фуенте Вакерос неподалік Гранади (1898), згодом влився у строкату богемну хвилю, де разом з ним шукали себе діти постколоніальної доби. Перші тридцять років XX століття були благотворні для культурної, й зокрема літературної, планети в цілому. Лорці пощастило ставати на ноги тоді, коли генії ставали на ноги плеядами. Соковита іспанська література відбрунькувала Лорку, поставивши його дещо окремо від побратимів.

Він, на противагу іншим, був чудовим декламатором. Свої рядки, записані на папері, Лорка вважав мертвими. А ще поет дарував направо-наліво єдині примірники своїх віршів. Неважко здогадатися, що чимало творів зникли безслідно з цієї екстравагантної причини.

Така легковажність пояснювалася, можливо, й тим, що поет не збирався старіти. І вдячна молодість не покинула його: Лорка залишив цей світ у 39. Цікаво, що, ніби передчуваючи нетривалість відведеного йому шляху, Лорка пристрасно дружив з усіма музами. Мимохідь отримав диплом адвоката. У 24 роки організував фестиваль андалузької народної пісні. Паралельно виражав себе у прозі. З головою поринув у театр: створив пересувну трупу «Ла Баррака», щоб усюди сіяти зерна іспанської класики. А для театрів інших писав та ставив п’єси, створював декорації та костюми. Те, що Лорка не зосереджувався на стрижневій справі життя, давало привід думати, що він усе ще залишається дитиною — з відкритою усмішкою та серйозним поглядом. Тільки дитина може дозволити собі присвячувати себе всьому потроху.

Та все-таки Лорка-поет викристалізувався з численних захоплень. На якомусь етапі це стало зрозуміло не лише спостерігачам із його богемного оточення. Зрілість рядків уже не приховувалася. Лорка жив контрастним, зітканим з перепадів життям. І дуже боявся, що біль життя перекочує на папір. «Бути радісним — необхідність і обов’язок... Навіть якщо вічно мене мучитимуть кохання, люди, світоустрій, я нізащо не відмовлюся від мого закону — радості», — писав Лорка ніби для власного маніфесту. Завдяки внутрішнім драмам ця поезія була сповнена водночас страждання та світлої дитячості і — вдачею. А ось тепер — час повернутися до високопарної теми «Поет і громадянин».

З 17 липня 1936 року франкісти викосили ледь не всю гранадську інтелігенцію. Лорка теж потрапив під колесо фашистської машини. Він заступився за якогось приреченого. І сам став таким. 19 серпня Лорку розстріляли біля Джерела Сліз — разом із сільським учителем та двома тореадорами.

Таку смерть називають безглуздою. Та якщо подивитись на неї крізь іншу призму, помічаєш у цій трагедії те, чого боявся Лорка у своїх віршах. Такої пристрасної, дитячої вдачі страждальця. Загибель Лорки не спричинялася «життєвою позицією», як роками писали літературознавці. Поштовхом була вперта вдача андалузця: він, не вагаючись, ішов проти течії, коли того вимагала ситуація. Захищаючи стороннього, Лорка керувався інстинктом органічної, поетично-артистичної натури індивідуаліста й одинака.

На найкращі свої вчинки, на найкрасивішу смерть людина йде сама. «Я люблю людський голос. Самотній людський голос, виснажений любов’ю та піднесений над погибельною землею, — вихлюпував Лорка на аркуш спрагу видатного егоцентриста. — Голос мусить вивільнитися з гармонії світу та хору природи заради своєї самотньої ноти».